Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 5. Вогонь, який я не стримала

 

"Я мріяла про дотик. Але не про такий, що бере — без запиту"

 

Акане

Того вечора повітря було важке від спеки і липкої романтики.
Свято ліхтарів.
Літній вечір, коли дівчата в тонких кімоно сміялися так, щоб хлопці зупиняли крок.
Я була серед них.
Я — мов вогонь, що ще не палав, але вже світив.

Я пам’ятаю, як старі жінки зупинялися заздрісними поглядами на мені.

— Ця дівчина... небезпечна. Вона буде чиясь смерть, - голосом ворон каркали вони.

А юнаки — ковтали слова, коли я проходила повз них, у повітрі з"являлися дивні мускусні аромати.

І не дивно...

Бо мої груди були тугі, мов рання слива.
Шкіра — з запахом сонця, квітів і тіла.
Волосся — чорне, важке, вологе від вечірньої купелі.

Я не прагнула уваги. Але вона сама пульсувала в повітрі, коли я була поруч.

 

Його звали Йосемару.

Син багатого збирача воїнів.
Руки — грубі. Очі — вузькі та хижі. Усмішка — солодка, як отрута в кісточках персика.

Він обирав.
І вирішив — що обирає мене.

— Ти дуже гарна, Акане, — шепотів він уночі, коли ми лишились на хвилину без інших.
— А ти вмієш говорити солодко, — відповіла я, трохи сміючись, трохи сторожко.

— Я хочу тебе.
— Мене не беруть. Мене запрошують.

Але він — не запрошував.

Його рука різко обхопила мене за стан.
— Не грайся зі мною. Я можу бути твоїм чоловіком.
Його обличчя — поруч. Його вуста — на віддалі дихання.
Його друга рука вже торкалась мого стегна.

І тоді…
щось в мені зламалось. І запалало.

Я поклала долоню йому на щоку.
— Не торкайся мене більше! - прошипіла я. В повітрі засмерділо паленою плоттю. Та він не відступив, не здався. Він стиснув мене сильніше.
— Ти підеш за мене. Або я візьму силою, - гарчав, як звір.

— Ти вже помилився, — прошепотіла я, відчуваючи, що млію.
— З тобою не буде "або".

Зненацька полум’я вирвалось із моєї долоні.
Мить — і його обличчя скривилося від болю, на ньому з"явилася гримаса жаху.

Я не встигла подумати. Я занадто сильно обпекла його.
Моє полум’я вдарило в щоку, око, губу. Він відчайдушно заволав, випустив мене та обхопив своє обличчя долонями.

І я… втекла.

Я бігла лугами, геть гола, розтріпана,
але з гідністю в грудях, що розцвітала замість сорому.

Я плакала. Не тому, що жаліла його.
А тому, що вперше моя магічна сила ранила — замість обійняти.

Звісно, він не помер.

Але став занадто потворним, аби показуватися серед людей.

І він затаїв помсту.

— Ти ще заплачеш, відьмо, — сказав він пізніше.
— Я зроблю так, щоб ти сама захотіла повернутись. І благала.

І відтоді,
я більше не відкривала долоні без серця.
І більше не була такою наївно безтурботною.

+

 

Минуло багато років.

Я навчилась жити без страху. Навіть полюбила тишу, в якій не було шепоту переслідувача.
Тепер я носила вогонь — у серці, в дитині, в очах, які вже не боялись нічого, крім байдужості.

Але іноді, вночі, коли все в мені затихало —
я відчувала його.

Йосемару.

Спершу були чутки.

Про скелю, яка вийшла з землі раптово, мов гнів.
Про палац із чорного каменю, в якому ніхто не живе — окрім тіней.
Про дракона, що вився навколо вежі, ніби охороняє щось… або когось.

Але я знала.
Він не захищав — він чекав.
Мене.

Одного вечора я піднялась на вершину пагорба.

І побачила його.

Палац, мов рана на тілі гір.
Вікна, мов зіниці.
І хмара — яка рухалась не з вітром, а з волею.

Там — він.

Йосемару зник із мого життя в крику, у вогні.
Але він не забув.
Він зберіг свій гнів… і зробив із нього крила.

Мені іноді здавалось, що він назирає за мною.

Коли я мила волосся біля річки — і вітер раптом змінював напрям.
Коли я торкалась живота, і дитина штовхалась неспокійно.
Коли я відчувала запах диму без багаття.

Він не просто стежив.

Він мріяв, що я повернусь. Але цього разу — сама.
Добровільно.
Як покута.
Як жертва.

Я знала, що він ще кохає мене.

Але це кохання — як отруєна троянда.
Краса лишилась. Але кожна пелюстка — небезпечна.

Якось я вийшла на пагорб уночі.
У білому. Без зброї.
І прошепотіла в темряву:

— Ти вже забрав моє минуле. Не забирай моє майбутнє.

Ніхто не відповів. Але вітер зненацька зупинився.

І десь… високо,
над хмарами,
я почула його дихання.

- Йосемару, відступись... - прошепотіла я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍