Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 4. Дар полум’я

 

"До того, як я кохала, я горіла. До того, як я билася — я світилась"
 

Акане

Світло.
Моє найперше спогадане світло — не від сонця, а від вогню у руках прабаби.

Вона сиділа на ґанку, вся в білих шатах, з косою, довшою за моє тодішнє життя, і пальцями, які пахли травами й молоком.
Я бігла босоніж, маленька, ще не знаючи, що мої ноги колись нестимуть полум’я.

— Акане, — казала вона. — Дивись уважно.

У її долоні палала свічка… без свічки.

Полум’я колихалось просто в повітрі, як жива істота.
І я не боялась.

Я тягнула пальці вперед — і не обпеклась. Навпаки: тепло вповзло в мене, як кішка, що лягла на серце.

— Це не просто вогонь, — сказала прабаба. — Це твоє ім’я, яке ще не вимовлено.

Мама казала:

— Ти була тихою дитиною. Але коли ти сердилась — у повітрі пахло димом.

Батько сміявся:

— Ми не палили дрова, ми просто просили Акане злізти з дерева.

Коли мені було сім — я змусила загорітись вишневу гілку.
Коли було дев’ять — я вперше побачила кольори полум’я, яких не бачать інші:
синій, що зцілює,
зелений, що присипляє,
чорний… який забирає.

І тоді прабаба знову сказала:

— Твій дар — не щоб знищувати.
Твій дар — щоб запалювати інших.
Але бережись: той, хто горить занадто яскраво, сам швидше згорає.

Я пам’ятаю, як стояла перед нею в ніч посвячення.
Вона підняла свої руки й шепотіла старими словами, які я потім багато років шукала в книгах, але так і не знайшла.

Бо це була мова вогню. Мова крові. Мова жінок, що не кланяються.

Коли вона померла — її тіло не поховали.
Воно розчинилось у вогні, не лишивши попелу.
І тоді я зрозуміла: вогонь не бере тих, хто йому належить.

Я ношу її ім’я в собі. Не в словах — у руках. У здатності любити так, що палю.
У здатності захищати — навіть тих, хто вже мене не обирає.

І тепер, коли дитина росте під моїм серцем — я знаю:

Вона не боятиметься вогню.
Бо вона народжена з нього.

+

В дитинстві я зростала на землі, яка пахла полином, і часом лягала спати під зорями замість стелі - на сіносховищі, або ж просто на килимку, простеленому посеред подвір"я.

Моя шкіра була ніжна, як пелюстки сакури, очі блискучі, мов зірки, а ноги тонкі та довгі, мов у лані, вуста ж нагадували розквітлі пуп"янки жоржини.

Я зростала серед живої природи та любові рідних, оточена шепотом невидимих духів.

- Ти будеш красунею, - казала мама, а подруги відводили погляд через заздрість.

Моє дитинство тануло в повітрі, і на його місце приходила інша я —
струнка та висока, мов вербова гілка,
плавніша в ході, легка та спритна,
мов тінь.

Моє тіло почало змінюватись.
Спершу я відчувала це в поглядах.
Старші чоловіки зупиняли слова, коли проходили повз. Їхні очі — затримувалися. Не довго, не грубо. Але досить, щоби я зрозуміла:

я більше не дитина.

Юнаки — червоніли, коли я сміялась.
Коли я випадково торкалася їхніх рук — вони зупиняли подих.

Я не гралася в кохання. Я мріяла про нього.

Не як про дотик. А як про політ.
Не про поцілунок. А про того, хто не боїться моїх глибин.

Я любила мити волосся у травах —
опускала його в м’яту, шавлію, і гілочки розмарину,
поки вода текла з мене, як пісня, що ще не мала слів.

Моє волосся торкалось води,
а сонце — мого плеча.
Я сміялась сама до себе,
бо знала: колись хтось торкатиметься мене так, як я зараз — тиші.

У повню я виходила на луг.
Без одягу. Без сорому.

Не тому, що шукала поглядів.
А тому, що місяць любив мене такою, якою я була.
І я — відповідала йому. Шкірою. Внутрішнім світлом. Живим вогнем.

Я лежала на траві, широко розвівши стегна, розкинувши руки, дивилась у небо і думала:

"Той, хто полюбить мене — побачить не тіло, а полум’я."

Я ще не знала його імені.
Але вже мріяла про голос, що скаже моє ім’я так,
ніби вперше чує його.
Ніби воно — молитва. І поклик. І дім.

І хоч зараз я — жінка,
в мені досі жива та дівчина,
яка любила своє тіло,
бо знала: одного дня, воно стане храмом для ще одного серця.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍