MarVit - Назустріч долі , MarVit

Віра ледве стримувала тремтіння рук, поки вони з Данилом ішли додому. Хлопчик весело розповідав про школу, про те, як сьогодні забив гол на тренуванні, але вона чула лише уривки його слів. Її думки були там, у парку, де Артем дивився їй прямо в очі.

«Ще побачимося, Віро.»

Її шлунок стискався від тривоги. Вона не знала, що робити.

– Мамо? – голос Данила змусив її здригнутися.

– Що, любий?

– А хто той чоловік? – хлопчик підняв на неї великі карі очі. – Ти його знаєш?

Віра ледь помітно кивнула.

– Так… Колись давно.

– А він добрий?

Вона на мить замовкла.

– Так, – нарешті відповіла вона. – Але ти не повинен з ним говорити, якщо мене немає поруч.

– Чому? – Данило нахмурився.

– Просто пообіцяй мені, – попросила вона.

Хлопчик насупився, але все ж кивнув.

Віра провела решту вечора в стані напруженої тривоги. Вона намагалася діяти, як завжди: приготувати вечерю, перевірити домашнє завдання Данила, почитати йому казку на ніч… Але її руки постійно тремтіли, а думки поверталися до одного – що тепер робити?


---

Наступного дня Віра вирішила, що їй треба забути про цю зустріч. Вона буде уникати Артема, і все залишиться, як є.

Але життя мало свої плани.

В обідню перерву, коли вона вийшла в найближчу кав’ярню, її серце знову пропустило удар.

Артем.

Він стояв біля барної стійки, розмовляючи з баристою. Але щойно його погляд ковзнув у її бік, він замовк.

– Віро, – спокійно сказав він, ніби вони не бачилися вже багато років.

Вона напружено вдихнула.

– Артеме.

Він підняв каву, зробив ковток і обперся ліктем об стійку.

– Не думав, що знову зустріну тебе так швидко.

Віра хотіла щось відповісти, але відчула, як її охоплює паніка. Вона не могла просто стояти й розмовляти з ним, ніби нічого не сталося.

– Послухай, – тихо сказав він, нахиляючись ближче. – Я хочу зрозуміти, що відбувається.

– Нічого не відбувається, – різко відповіла вона.

Артем уважно дивився на неї.

– Хлопчик. Данило. – Його голос звучав обережно. – Він твій син.

Віра стиснула кулаки.

– Так, мій.

– А його батько?.. – запитав він після паузи.

Її серце застукало ще швидше.

– Це не має значення.

Артем довго дивився на неї.

– Він не дуже схожий на тебе, – нарешті сказав він.

Їй здалося, що земля пішла з-під ніг.

– У нього татова зовнішність, – сказала вона швидко.

– І футбол любить, – задумливо додав він.

Віра відчула, як всередині все холоне.

Він ще не здогадався. Але почав придивлятися.

І це лякало її більше за все.


---