MarVit - Назустріч долі , MarVit

Віра відчула, як холодний піт виступив на її долонях. Артем зробив кілька кроків у її бік, але вона не могла рухатися. Її серце билося десь у горлі, а Данило тим часом безтурботно смикав її за руку.

– Мамо, ти чуєш? – хлопчик усміхнувся, вказуючи на високе дерево. – Там пташине гніздо!

Віра машинально кивнула, намагаючись приховати тремтіння голосу.

– Так, любий, бачу… – прошепотіла вона, але її погляд був прикутий до Артема.

Він уже стояв зовсім поруч. Його обличчя було спокійним, але в очах блищало щось незрозуміле – то був інтерес, недовіра чи просто здивування?

– Ми знову зустрілися, – тихо сказав він, уважно вдивляючись у неї.

Віра змусила себе вдати байдужість.

– Це маленьке місто, – відповіла вона, намагаючись говорити рівним голосом.

Данило, побачивши незнайомця, раптом став серйозним. Він міцніше стиснув мамину руку, але водночас із цікавістю розглядав високого чоловіка перед собою.

– А це твій… – почав Артем і зупинився, переводячи погляд із Віри на хлопчика.

Віра стиснула губи.

– Мій син, – коротко відповіла вона.

Артем підняв брови, на мить відвернувся, ніби переварюючи почуте, а потім знову подивився на Данила.

– Привіт, малий, – м’яко сказав він.

Данило насторожено глянув на маму, ніби шукаючи підтвердження, що можна відповідати.

– Привіт… – несміливо відповів хлопчик.

Артем усміхнувся, присівши, щоб бути на одному рівні з Данилом.

– Як тебе звати?

– Данило, – хлопчик уже трохи сміливіше підняв підборіддя.

– Гарне ім’я, – кивнув Артем. – Скільки тобі років?

– Дев’ять.

Артем ледь помітно нахмурився, але Віра знала, що він ще нічого не запідозрив. Дев’ять – занадто загальне число. Він не одразу зробить підрахунки, тим більше, що його думки зараз зайняті іншим.

– Ти любиш футбол? – раптом запитав Артем.

Данило захоплено закивав.

– Дуже! Я нападник у нашій шкільній команді!

Віра закусила губу, бачачи, як її син захоплюється розмовою. Вона не хотіла цього. Не хотіла, щоб між ними виникало щось більше.

– Це круто, – усміхнувся Артем. – Колись я теж грав у футбол.

– Справді? – в очах Данила загорівся інтерес.

– Аякже. – Артем підморгнув. – Хочеш, якось підемо разом пограємо?

Віра ледь не зойкнула.

– Нам уже пора, – швидко сказала вона, беручи Данила за руку.

Хлопчик розчаровано зітхнув.

– Але ж, мамо…

– Пізно, – її голос звучав гостро.

Артем підвівся, спокійно спостерігаючи за нею.

– Ще побачимося, Віро, – тихо сказав він.

Її серце стислося. Вона знала, що це не просто слова. Він не залишить усе так просто.

І це лякало її більше за все.