MarVit - Назустріч долі , MarVit

Віра поспішно розвернулася і повела Данила до входу в школу, намагаючись не озиратися. Її серце калатало, в голові змішалися страх, паніка і спогади.

Артем був зовсім поруч. Він міг підняти голову, випадково зустрітися з нею поглядом… або ще гірше – побачити Данила.

– Мамо, чому ти така напружена? – тихо запитав хлопчик, вдивляючись у її бліде обличчя.

– Просто… – вона швидко оглянулася, але Артем стояв спиною, усе ще розмовляючи по телефону. – Просто поспішай, любий.

Вона присіла перед ним, поправила його рюкзак і притисла до себе.

– Будь розумником, добре? – її голос зірвався, але вона змусила себе посміхнутися.

Данило кивнув і побіг до школи. Віра провела його поглядом, а потім зробила глибокий вдих і нарешті дозволила собі ще раз озирнутися.

Артема вже не було.

Вона не знала, побачив він її чи ні, але серце тремтіло від думки, що цей момент – лише початок.


---

Весь день Віра провела в напрузі. На роботі вона плутала документи, забувала про дзвінки, і навіть її колега Ольга, яка зазвичай не помічала чужих проблем, здивовано підняла брови:

– Віро, з тобою все гаразд?

– Так, – занадто швидко відповіла вона.

Але навіть увечері, коли вони з Данилом прийшли в парк, її тривога не зникла.

Хлопчик весело бігав, катався на гойдалці, а вона, сидячи на лавці, бездумно водила пальцями по телефону, не в силах зосередитися.

І тоді вона відчула це.

Погляд.

Її шкіру ніби обпекло. Вона повільно підняла очі… і застигла.

На іншому кінці парку, біля кав’ярні, стояв Артем.

Він дивився прямо на неї.

Цього разу без жодних телефонних розмов, без випадкових зустрічей.

Він знайшов її.

Її подих перервався. Віра не знала, як довго вони так дивилися одне на одного.

Аж раптом Данило з радісним сміхом підбіг до неї, схопив за руку і крикнув:

– Мамо, глянь, яке велике дерево!

І тоді вона побачила, як обличчя Артема змінилося.

Його очі спочатку звузилися, потім розширилися. Його погляд ковзнув від хлопчика до неї.

А потім він зробив крок уперед.