Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

Навчальний корпус Легіону причаївся у лісі. Оплетений лозами, та із зеленими дахами, його насправді було важко помітити серед дерев і кущів лісу. Особливо вночі – дещо похмурої.
Ця навчальна будівля невисоко здіймалася над землею, проте під нею мала чимало поверхів: вміщувала у себе й просторі лекційні, і компактніші практичні, і загальні спортзали, і приміщення з тренажерами. Також налічувався поверх офіцерський, поверх з роздягальнею та душовою, і поверх, швидше пониз – бо найглибший – для психологічних випробувань.
Зараз він був порожнім.
Узагалі його можна було дістатися ліфтом, або ж пустинними сходами. З них відвідувач потрапляв у коридор – довгий, металево-похмурий. Металевими були й двері – десять штук; у ряд, товсті. Окрім металу, вони складалися зі скла маленьких куленепробивних віконець, а поруч малися приладні панелі. І цифри.
Від одного до десяти.
Червоні.
Моторошно.
І поки підземелля клубочилося похмурістю, роздягальня та буфет жевріли хоч якимось життям; а вище, поверхом для офіцерів, знов панувало запустіння. Кабінети стояли самотніми, зануреними в пітьму, а коридорами, завбачливо не освітленими, навіть вітер не гуляв; тільки одна людина.
Крок.
За
Кроком.
Лампи позаду згасали, а попереду спалахували. Коридор здавався нескінченним. Обличчя Тетяни не виражала нічого, а на думці крутилися слова: «Він не кинув її… цей малий починає мені подобатися».
Жінка зупинилася.
Чи то від слів командира, чи то від цього клятого коридору, що в навчальному закладі має бути сповненим життям, але вона відчула тиск самотності. Він сковував, позбавляв бажання ступати… і вона геть не ворушилася.
Світ спинився. Жодного звуку, жодного руху, жодної думки…
Окрім однієї. Геть сторонньої, проте…
«Завжди думала… чи згасне світло, якщо довго не ворушитися?» –промайнуло у свідомості відстороненої людини… котра наступної миті перелякано сахнулася уперед.
Світло позаду раптово згаснуло; щоб засяяти попереду.
– Трясця… – видихнула Тетяна.
Вона опустила голову та глибоко задихала.
– Трясця, трясця… точніше… точніше світло, – вона судомно й кривувато посміхнулася. – Так, світло… фух… Хех, дякую, що хоч ти мене не кинуло…
Людина ще раз видихнула, повільніше, майже заспокоївшись; а потім несподівано скинулася.
І похмуро всміхнулася.