Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

– Стрим?.. – перепитав парубок.
– Так, Джура-9 – стрим, – кивнула Тетяна.
За пронумерованими металевими дверима, по інший бік коридору, притулилися невеличкі приміщення.
Саме це, за цифрою «9», скидалося на похмуру камеру для допиту. Щоправда, столу зі стільцями не стояло, бо кімната взагалі не містила меблів. Тільки двох людей.
– Якісь проблеми, джуре?
– Н…ні.
– Тоді тримай.
Парубок неохоче взяв простягнуті VR-окуляри. Покрутив їх у руках.
– Ти же знаєш як візуалізувати, користуючись думковим інтерфейсом?
– Так…
Останні кілька днів його життя були вельми яскравими, тож із візуалізацією думкою парубок ознайомився у якомусь із парків розваг.
– Перевіримо, чи знаєш ти і нашу історію, – українка підняла куточок губ.
Джура метнув на неї примруженим оком, враз напружившись. Але офіцерка вже розвернулася, та пішла до протилежної стіни, натягуючи свої окуляри. Що зробив і він, тихо сказавши:
– Знаю.
Вона обернулася.
– То розповідай.
Камера в кутку кімнати почала транслювати

–… коли та як над Україною замайорів її прапор?..
Питання сипалися найрізноманітніші. Поки що поверхневі, чим поки що сотні тисяч з глядачів вже були незадоволені; парубок же був схвильований.
– У дев’яносто першому… – протягнув він, – під час розвалу советського союзу…
Між ним та офіцеркою з’явилася велетенська, червоного кольору, витягнута ляпка.
Оформившись, ляпка деякий час хрускотіла тріщинками, та зрештою розсипалася уламками. Ті падали вниз, розчиняючись; знизу ж оформлювалися люди – вони стояли на колінах, і… плакали.
Українка презирливо підняла куток губ, роздивляючись людей, що скорб… що усміхалися крізь сльози – і ось вони почали встати з колін, витираючи сяючі очі.
–… і виборовши свою незалежність, українці повернули свій прапор, – тим часом закінчив свою відповідь виходець з Росії.
– Гарно, – кивнула українка… і зіщулила очі: – Але, що значить «вибороли»? Хіба не «отримали», завдяки рішенню високопоставлених чинів у Біловезькій пущі? Сам же показав, що «просто» встали з колін.
Парубок відвів очі від її погляду.
– У Біловезькій пущі… пані Тетяно, зазвичай такі люди, у ділових костюмах, іншу долю Україні обирали…
Тим часом люди, в одязі звичайному, що нещодавно піднялися з колін, хмурнішали та ізнов опускалися на землю. Точніше.
На граніт.
– Революція на граніті відбувалася Майданом Незалежності… точніше, тоді ще Площею Революції… Жовтневої.
Стела Незалежності із фігурою української берегині, що тільки-но почала проявлятися, щезла, і замість неї стала сувора постать Леніна…
…під котрою знаходилися схудлі, але рішучі українці.
–… стрижнем революції стало голодування студентів, а результатом – відставка прем'єр-міністра, та декларація задовільнення усіх інших вимог!
– Так, – кивнула Тетяна. – І це сміливий вчинок… особливо для тоталітарної держави… і як не побоялися, га, росіянину?
Цього разу парубок очей не відводив.
– А чого боятися, коли знаєш, що народ на твоєму боці? Бо на початку цього ж року…
Студенти вставали, хитаючись, але зусібіч підходили інші українці, та подавали руку допомоги. Звичайно же, протестувальники бралися за ті руки… хоча, насправді, вони ж тоді ще не були протестувальниками... чи вже були, бо узявшись за руки, вони розходилися, вліво та вправо…
…живим ланцюгом.
–… мільйони українців, зі Львова, Києва, Донецька, та інших міст України – показали єдність народу. Акція, що вона є однією з наймасштабніших у світі!
Зображення людей пливло убік; люди зліва щезлі, а справа неодмінно з’являлися нові.
Люди.
Українці.
– Це… гідний вчинок мільйонів українців… гідний, – Тетяна опустила очі.
Кімнатою несподівано запанувала тиша, що миготіла нескінченою чередою облич.
Жінка підняла своє:
– Тільки от, звідки ти про це знаєш?
– Мої родичі розповідали мені… а дідусь навіть подарував справжнісінький підручник з історії.
– В Росії? – здивовано смикнула головою, аж трохи повело.
– Там би це було неможливо… в Україні.
– Зрозуміло, – жінка закивала, буравлячи поглядом вихідця з…зітхнула. Важко; а потім ще раз.
Спокійніше.
І її обличчя розгладилося.
– Добре, джуре, а чи знаєш ти історію сучасну?
– Післявоєнну?
– Так.
Люди зникли у пилу, котрий піднявся великою завісою. Він заклубився густими клубами, що потрохи розчиняючись, виявив зору будівлю. Порожньовіконну. Та з верхівкою такої форми, немов вона була недобудована. Хоча насправді.
Була зруйнована, а скло – вибито.
– Перемога далася важкою ціною. І важкою була відбудова. Проте…
Нарешті з’явилися люди, а разом із ними будівельні крани, та цегла, мішки цементу… І за декілька секунд, але насправді у перемотці місяців, українці відбудували ту будівлю, а потім почали зводити будівлі поруч – ще прекрасніші!
–… при цьому увесь світ допомагав Україні відновлюватися. А українці плідно трудилися… та пильно слідкували, за людьми в костюмах. Бо, пройшовши війну, та навіть ті що не в шанцях, але українці були готові боротися і з цим ворогом. І поступово побороли його!
Люди, що нещодавно гнули спину на Відбудові, радісно підняли руки, з плакатами, стоячи…
Майданом Незалежності.
Здобувши чергову перемогу, вони розійшлися. Дехто по гравікарах, дехто по зупинках громадського транспорту. Перші піднялися у повітря, та полетіли на роботу; другі ж піднялися на підвищені платформи, дочекалися поки по балці під’їде капсула, та поїхали нею до роботи. А ще ж були треті, і їх була більшість – вони пішки, затінком дерев, діставалися великих будівель. Де вони.
Працювали.
–… і працювали наполегливо, здійснювали видатні винаходити, та змінювали свою країну! – …будинки із працюючими зменшувалися, оформлюючись в прекрасні міста, із сучасною архітектурою, котру здебільшого обвівала рослинність. – Та разом із собою, Україна змінювала увесь світ!
Міста зменшилися до цяточок, на тлі чудових контурів вільної та незалежної країни; і від неї, убік інших країн, попрямували мікроскопи, роботизовані устаткування, та й інші високотехнологічні вироби, включаючи капсули сучасних трамваїв, гравікари, і навіть космічні ракети, або ж просто ліки проти жахливих хвороб.
– Вцілілі українці не опускали рук, створюючи чудову Україну… котрою б, певно, пишалися навіть… навіть померлі захисники.
Радісним голосом несподівано залунала журба. Мапа здригнулася, і почала вицвітати, розчиняючись. Замість неї залишилися дві людини: в робочому костюмі, та костюмі мультикам.
Невдовзі один із них.
Хтось, незрозуміло хто.
Впав, і був поглинутий землею.
– Багато героїв померло… Проте на їхній крові… на їхній звитязі – під усе тихший голос цивільного, із землі пробився зелений паросток, – та на крові наших ворогів, Україна, вільна та незалежна, розквітнула!
Голос гучною луною відбився від стін маленької кімнати, і ще довго відлунювався. Зокрема.
Серцями людей, що його почули.