Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

Тридцять років: від здобуття незалежності, до великої Війни. Тридцять років: від перемоги, до Утопії. Вісімнадцять років: парубку, що йому в цій Утопії не місце. Втім, чому це?

Частина 1. Подія 1

Київ зустрінув порожньовіконною будівлею, з верхівкою такої форми, немов вона була недобудована; власне, і була, бо потенційно найвищий хмарочос у світі ще обростав поверхами. І обростав жваво, хутко, і хмари чесав… би.
Якби.
День не видався погожим, безхмарним.
І спекотним.
Витер піт із лоба. Шия затекла від тривалого споглядання цього захопливого дива світу; ще й сонце дихало пеклом, засліплювало… Смертельна краса.
«Побачити Київ та померти?» – подумав парубок, і кутки губ піднялися.
Хмикнувши, почав ступати привокзальною площею. Швидко влився у потік інших приїжджих. Безліч людей, що теж прагнули зануритися у блага найбагатшого міста Європи.
Ноги заступали бруківкою, а погляду стала нагода роздивитися іншу архітектуру. Очі жадібно заметалися на всі боки; прямо як ті парості зелені, що нахабно обвили прямо ті будівлі, зокрема місцеву домінанту – новенький вокзал.
Той був в рази меншим за хмарачос. А зелень, по-правді не нахабно, а контрольовано обвила бетонно-білу споруду – згідно із задумом харківських архітекторів, та старанністю київських садівників; а ще завдяки грошам платників податків міста. Втім, останні не сперечалися, бо треба ж кудись ті гроші дівати. Не на собі ж носити? Ні, на собі кияни, та й інші українці. Носили.
Одяг.
Дизайнерський, різноманітний.
Ось пройшла стара: у жовтих шортиках, футболці, та червоній прозорій накидці. У вусі жовтів круглячок навушника, а на переніссі громоздилися окуляри, на склі яких метушилося якесь зображення.
З іншого боку проходила пара: чоловік в одязі, усіяному старовинними візерунками й розфарбованому гавайськими барвами; а за руку із ним йшла жінка в білому топіку і сірих шортиках. І тільки татуювання на руці, що вона трималася за чоловіка, було яскравим: половинка серця в плямах усіх кольорів веселки; половинка ж серця на руці чоловіка була сірою. А усмішка на червоних губах щирою, теплою.
Роздивлявся цю пару, і губи розповзалися в усмішці. Проте невдовзі, після огляду ще десятків людей, їхнього одягу, кутки губ опустилися. І погляд також.
Руки же поправили потерті лямки рюкзака. Потім долоні опустилися униз, ковзаючи однотонно сірою майкою. Новенькою. Проте… потер пальцями край, пробуючи на дотик тканину. Придивився до текстури, намагаючись її знайти. Та обернувся, шукаючи поглядом дівчину в білому топіку – начебто звичайному, але…
Не знайшов.
Натомість врізався у когось попереду.
– Ай! – спантеличено вигукнув той хтось чоловічим голосом.
– Ай! – вигукнув, та судомно обернувся.
Попереду морщився чоловік. У діловій сорочці, закритих сандалях. Він кривився, та потирав плече, а в його руці, з плечем котрої вочевидь і зіткнулися, знаходилася пластикова склянка з напоєм. Рідина хиталася, а пластик склянки вкрився патьоками, крапав.
Серце шалено забилося, а погляд заметався одягом зустрічного. Утім, плям не помітив.
Нарешті почав дихати.
– Пробачте! Я такий незграба! Я заплачу за напій, куплю новий!
– Га?
Чоловік перестав дивитися на свою мокру долоню, та перевів невдоволений погляд на парубка. На обличчя. І його обличчя розгладилося.
– Ти чого? Все нормально, майже не розлилося.
– Я зараз витру! – зняв рюкзак і хутко видобув із нього яскравий пакетик вологих серветок. Судомно дістав одну з них. – Ось, візьміть.
Протягнув. Рука майже не тремтіла – серце поменшало гупати; проте на зустрічного дивився все ще з провиною.
– Потримай, будь ласка, – чоловік передав склянку, і взявся витиратися.
Він робив це спокійно. Врівноважені рухи, досить неквапливі. І дихання. Рівне. Тож і парубок задишав спокійніше.
– Все нормально… – відсторонено сказав чоловік. – Все ок. Чесно. Хех, знаєш, мене більше твоя вимова цікавить… така дивна, немов акцент, – все також очищав себе, не дивлячись на співрозмовника. – Таке враження, що ти іноземець, – він стиснув у кулак використану серветку.
Серце знов пришвидшило свій стукіт, а в горлі раптом пересохло.
– Я… – повів поглядом убік, – так, я іноземець.
– Серйозно? – чоловік підняв брови, нарешті глянувши на парубка. – А акцент такий знайомий, легкий, наче ви з Одеси чи з Харкова… Втім, насправді у вас гарна вимова: чітка, майже без того акценту, – він підібгав губи та покивав головою. – Як для іноземця у вас файна українська.
– Так, – на губах розквітнула усмішка, і як та зелень на будівлі, розрослася увсебіч – округлившимися вилицями, зморшками в кутках очей… світом в самих очах що глянули на справжнього українця, – дякую! Я старався, вивчав, практикував! Я… дякую!
Чоловік усміхнувся та знизав плечима.
– Та мені-то за що, – він хмикнув. – Але ви, певно, українське коріння маєте?
– Так, я… маю.
Співрозмовник подивився на зніяковілість, легенько нахмурився, а потім із сумом видихнув.
– Ви з Білорусі?
Завмер.
– Ні.
– Ні?.. Гм… Тобто... – його очі звузилися. Потемніли: – з Росії?
Ковтнув, та подивився прямо.
– Так.
– Нащадок колаборантів, значиться, – чоловік кивнув, та повів поглядом убік. – І як тільки пустили? Втім, не моя справа… – він хитнув головою. – Не моя… На все добре, бувай, – чоловік знов кивнув, та пішов, так більше і не подивившись на нещодавнього співрозмовника.
А той опустив плечі, та свій прямий погляд; а через мить смикнувся і потягнувся до українця:
– Ви забули склянку…
– Залиш собі, – чоловік скривив губи та побіжно махнув рукою.
У тій долоні блиснула зім’ята серветка; парубок ковзнув по ній поглядом, і його плечі, та й постава загалом, зім’ялися ще більше.
Перехожий, що став тимчасовим співрозмовником, пішов. Минали повз й інші люди. А парубок стояв, дивлячись в нікуди… допоки не подивився на себе.
Все тим же поглядом.
Невесело посміхнувся:
– Та ні… я мислю, а значить я існую, – нарешті повів плечима, та ковзнув поглядом довкола; помітив автомат для перероблювання пластику; зітхнув, – і мислю я українською, тож значить я…
Ступив туди, і тут же зупинився.
– Та чи гідний я?.. Трясця, це покажуть тільки вступні…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍