Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

– Він негідний, – відрізала Тетяна.
Жінка сиділа, опершись ліктями о стільницю, та подавшись до співрозмовника. Обличчям сорокап’ятирічної легіонерки трималася одвічна маска безвиразності, а тоном вітав холод.
– Негідний, – повторила вона, та відкинулася на спинку крісла.
Перепалка її втомила. Тривала надто довго. Крізь панорамне скло світило вже вечерне сонце.
На протилежній від вікна стіні висів великий екран, що містив інформацію про вісімнадцятирічного парубка вельми спортивного виду. За столом же сиділо кілька десятків людей постарше – офіцерів іноземного легіону України; котрі, втім, усі були корінними українцями. Як і їхній гість, пан Чорнинський.
Міністр економіки України.
– Пані Тетяно, я поважаю вас, – повільно, теж заспокоюючись, промовив літній чоловік. – Поважаю зокрема і ваше наметане око… але гідність все ж таки має визначатися на ділі.
Крижані очі впилися у старика.
– Хех, вдалий вираз, Володимире, – втрутився Антон П’ятипуд, киваючи, та усміхаючись.
Жінка кліпнула, та метнула оком на чоловіка, що до того повільно тер між пальцями листок фікуса, а зараз перебив її. Утім, вона промовчала. Все ж таки, П’ятипуд був командиром.
Легіону.
– Але, ми не беремо росіян до своїх лав вже десяток років, відтоді як їм заборонили в’їзд в Україну, – міцно збитий чоловік випустив рослину, і випрямився на стільці.
А його лікті торкнулися стільниці.
– Тож якого біса ви нам пхаєте цього… вашого троюрідного небожа, пане Володимире, га?
Чорнинський спохмурнів; погляди чоловіків перехрестилися; проте за декілька секунд гість повільно відкинувся на спинку крісла, видихаючи.
Він тут саме що гість. Тож міністр випустив пар. А потім ковзнув поглядом по решті офіцерах: найнезадоволенішою його справою була Тетяна, інші ж військові дивилися на прибульця з підхмарного кабінету радше зі скепсисом.
Літній чоловік дрібно кивнув. Опустив погляд на стільницю, та відстороненими рухами розправив рукава піджака, котрі виявилися легенько засученими.
Негучно заговорив:
– Я прошу допустити цього кандидата до вступних випробувань не через те, що він мій родич… а через його чесноти. Я спілкувався із ним онлайн, і вважаю його гідним, – він підняв повільний погляд на командира. – Невже мого слова не достатньо для допуску… трясця, просто для допуску до випробувань, Антоне? – і тихіше додав: – Га?
П’ятипуд поворушився на стільці.
– Ваші заслуги великі… садівнику Утопії, так. І ваш родич можливо насправді гідний, але… але ж він з Росії, – П’ятипуд скривився. – Це країна вічних війн. Самі потопають в злиденності, ще й виплескують її на світ: усі тільки нещодавно видихнули після заморозки війни в Білорусі, а ви пропонуєте взяти до себе потенційного шпигуна. В наш неспокійний час це досить необачно, – чоловік стенув плечима.
– Пане Антоне, все ж таки правда, що він мій родич, – міністр поклав лікті на стільницю, і рукава очікувано засучилися: – і як його родич, я запевняю, що він не шпигун. До того ж, ми вже здобували перемогу над Росією тридцять років тому… а тепер ми економічно спроможніше, ще й в НАТО. Вони не насміляться на нас напасти. Згадайте ту ж саму Білорусь – вартувало альянсу ввести свої контингенти, і росіяни зупинилися.
– Воно якби так… але, воювати вони не припинили, зокрема із нами, – невдоволено відмітив чоловік.
– Ви про… так, я згодний, їхні хакерські атаки дошкуляють, – Чорнинський обережно кивнув, але наступної миті голос залунав упевнено: – та це все, на що насмілюються ці боягузи стосовно нас. Боятися нічого.
– Можливо і нічого… хех, і так, вони ще ті боягузи, ще ті… То чому ви думаєте, що ваш родич не такий, ба більше – гідний?
– Бо він – українець.
Дехто з присутніх хмикнув. Антон також; хитнувши головою, та відвівши погляд униз.
Тетяна стрепенулася.
– Який з нього українець, пане Володимире? Його батьки обрали Росію, де він народився, і прожив усе своє життя. Він – росіянин.
– В ньому тече українська кров.
– Володимире, ви же жили під час війни, і скільки людей з українською кров’ю радісно вітали окупантів, співпрацювали з ними? А скільком було байдуже на все? Тож до чого ваші слова про кров? Головне – виховання, і в нього воно – російське!
– Тетяно, я розумію та поділяю вашу позицію щодо виховання, але я вже сказав: я знаю його, і вважаю гідним.
– Росіяни не можуть бути гідними!
– Він українець, і… і він гідний хоча б отримати доступ до випробувань!
Погляд міністра спохмурнів. Тетяна тримала цей погляд. Але мовчала. Тож згодом Чорнинський перевів очі на командира легіону:
– То що, пане Антоне, у чому проблема? Іноземний легіон має право брати людей будь-яких національностей. А я прошу вас особисто, і всіх вас також, – літній чоловік знов оглянув решту, – дати шанс… тільки шанс. Хай пани інструктори подивляться на нього під час випробувань, і якщо він не гірший за інших іноземців, то чому йому не місце в легіоні? Чому ви проти того, щоб нащадок українців отримав шанс повернутися, га?
Цього разу «га» було не тихим; але після нього тиша просто таки розплескалася. Допоки Антон, що під час палкої промови дивився на фікус, тихо й не відповів:
– Бо він росіянин… росіянин… втім, – людина перевела погляд на людину: – так, за відсутності значного невдоволення, – він окинув оком присутніх, – я не проти, хай спробує.
– Я проти, Антоне!
– Тетяно! Облиш. Це насправді тільки спроба…
Чорнинський усміхнувся, видихаючи…
–… і мені самому цікаво, чи насправді цей росіянин – українець, – губи П’ятипуда зламалися посмішкою… котра швидко стиснулася серйозністю: – Бо якщо це так… ми своїх не кидаємо – пам’ятаєш?