Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

– А хто тоді винен?

Зорі світили.
Компанія людей, що сиділа за сусіднім столиком, негучно сміялася; перехожі гуляли; десь грала музика, лунали голоси. Місто жило. Більша його частина.
Тетяна обернулася й коса дивилася на Володимира. На нього дивилася і голограма. А старий українець сидів, дивлячись крізь доброзичливу футуристичну примару на минаючого молодого українця… росіянина…

– Я не знаю хто винен… – нарешті сказав старик.
– А я знаю, – жінка безрадісно всміхнулася, та повернулася до ровесниці. – Всі хто бажав, виїхали. А хто вирішив не бути українцем, – знов перетнулася поглядом із росіянкою, тож відвела свій.
На будівлю. Зруйнованої. Школи.
– Вони кинули нас.
Осунулася.
«Мене».

Ступав випаленою землею. Повільно. Мав би вже давним-давно дістатися російських земель, але залишалося ще скільки-то метрів.
Залишалося…
– Трясця… – зупинився, і вимучено видихнув. – Ех… Боже, як же я не хочу. Як же я не хочу… Нічого не хочу. Ніч… трясця, скільки ще разів повторити? – зітхнув.
А голова упала. В око ж впала безплідна земля, і взутт…
– Йооой, оце брудне, – хитнув головою, шморгаючи. – Жах, просто жах. Я що… неандерталець? – кліпнув… а тоді: – Хех, ну тепер знов буду, хехе.
Груди повільно затряслися. Голова піднялася, а губами, хай під ногами і був випалений чорнозем, розквітнула усмішка. Котра швидко згасла, вартувало побачити своїх російських співвітчизників по той бік паркану.
– Шкода, що я не народився українцем. Шкода. Але, як і та жінка, я росіянин. І як військовий пору… ні. Хех, на українському боці натівська військова, тут китайський. Ну хоч прикордонники відповідають своїм національностям… а я ні.
Шморгнув. Зітхнув. Зняв рюкзак, і видобув серветку – цього разу не вологу.
Та зім’яв її, судомно стиснувши кулак.

Спустошений, Володимир мовчав. Він не бажав, та і не знав що відповідати Тетяні. Тож просто…
– Що з ним?
Він здригнувся. Хитко встав.
– Чому зупинився? Чому… боже…

Зім’ята серветка полетіла на брудну землю, а замість неї світ побачила книга.
Жовта.
Блакитна.
І з написом: «Історія України».

Зорі світили.
Відвідувачі кафе спілкувалися, перехожі гуляли, десь чувся сміх. Місто жило. Навіть менша його частина – за парканом, у темряві – жила. Не добре, швидше навіть у злиднях, але… 
Але жила.
«А я? – парубок дивився на підручник у своїх руках. – Житиму, чи…»

Серветка дісталася землі.
Серце закалатало, очі кліпнули, і піднялися на прикордонницю.
Та все бачила.
Китаєць також.

Серце пропустило удар, голова стала невагомою, як і все тіло… і руці стало так важко тримати книгу.
Так важко.

Старик ступив крок, проходячи крізь голограму. Він дивився на той клятий новенький підручник… і шепотів, не в змозі казати гучніше:
– Кинь його… благаю… він не вартує того – кинь…

Парубок, немов почувши звернення до себе, обернувся.

Придивився до зблідлого українця.

– Я не чую, дідусю, – слабко всміхнувся. Знизав плечима. – Але я знаю… хех, я знаю що ти кажеш.
Усміхнувся.
– Тож не хвилюйся.

– Ні… кинь його!..

– Кинь его.
– Що? – це вже почув.
Здивовано обернувся.
А потім слабко всміхнувся.
– Хех, я не…

Старик впав, безупинно ридаючи. Відвідувачі здивовано покосилися на нього; голограма збентежено заохала. Тетяна же стояла, прикутою поглядом до покинутої усіма будівлі – тієї, що має бути сповненою життям. Жінка не бачила парубка, та його дій. Нею панувала думка.
Та, про котру вона думала. Іноді:
«Чи засяє світло там, знов…»

Якщо я?

Кінець