Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

Була ніч.
Місяць висів на небосхилі, там же світилися і зорі. Вітер неквапно шурхотів листям дерев, і ті переливалися чорно-білим під місячним сяйвом. Також небесне світло, що нічне було приємнішим за денне, освітлювало й місто. Місто, котрим ступали троє українців.
Володимир Анатолійович, Тетяна, і.
Звичайно же.
Парубок.
І не спалося їм? Як десятій, що мирно сопіла у койці; чи як першому, що сопів геть не тихо, прагнучи й у цьому першості.
Не спалося.
Йшли містом.
Над ними височіло зоряне небо, а зліва та справа почивали трьох-чотирьох поверхові будиночки. На верхніх поверхах підсвічувалися штори, іноді проминали тіні. А перші, з комерцією, світилися аж на вулицю – завдяки панорамним вікнам, та голограмам-рекламі. Інколи зустрічалися кафешки, так вони узагалі виходили на бруківку стільцями й столами, а ще клумбами й кущиками.
– Як гарно, – втомлено усміхнувся парубок.
– Егеж, – хмикнув дідусь.
– Чудово, – кивнула Тетяна.
І продовжили ступати.
А зорі світити; вітер дихати прохолодою, дерева ж переливатися листям.
– Гарна погода, – сказав юнак. Але цього разу на усмішку зусиль забракло.
– Так, безумовно гарна, – кивнув дідусь, і в нього на слабку усмішку моральні сили знайшлися. – Як сонце зайшло, то вітер свіженький.
– Можна і пожити, нарешті, – аж усміхнулася Тетяна; проте наступної миті кутки її губ опустилися, а Володимир глянув на офіцерку поглядом, сповненим ненависті.
Парубок же зустрівся із поглядом перехожого, і свій опустив.
І чому він ще жодного разу не зустрів такого перехожого, котрий би висловив йому свою підтримку? Чимало людей на тому клятому голосуванні висловилася за нього, тож… тож чому тільки «такі» погляди?
Можливо, річ у тому, що це містечко поруч із кордоном?

– Ну чому?! – розпачливо кричав, чи то ридав, міністр економіки. – Чому народ не може піти мені на зустріч, я ж так багато зробив на його благо!
– Не знаю, Володимире, не знаю, – чоловік… президент – знизав плечима. – Твій родич добре себе показав. Можливо, якби його поведінка у коридорі потрапила на стрим… але не потрапила, бо камера транслювала тільки його кімнату. А просто знання з історії, та навіть зворушлива візуалізація – так може будь-який росіянин, що хоче потрапити до нас. І якщо його добре підготувати.
– Він все сам…
– Мені шкода.
– Я… ааа…
Літній чоловік опустив сиву голову і застогнав.
– І ще… після такого розголосу, Володимире… – високопосадовець зітхнув, – ніхто у цивілізованому світі не прихистить твого родича. Йому один шлях.
Тіло міністра затремтіло, та зрештою він осунувся, і тихо спитав:
– Нічого не можна зробити?
– Володимире… – чоловік зморщився, та встав, повільно ступаючи до дверей. – Хай те голосування, що влаштували активісти, і не має реальної сили, але ми демократія – народ зробив свій вибір, і ми слідкуватимемо йому. Назад не повернути… бувай.
– Але його там можуть вбити за…
…чинилися, двері.

Трійця зупинилася неподалік пропускного пункту.
Неподалік кордону.
Він являв собою сітчастий паркан, що безкрає тягнувся вліво та вправо. За ним розкинулися десятки метрів випаленої землі, ще один паркан, і темрява, тільки деінде підсвічена вогнями.
Гнітюче видовище.
І сам пропускний пункт не мав жодного відвідувача, тільки прикордонника й військову, проте кордон мав таке освітлення прожекторами й дронами, що підсвічувало кожну пилинку на чорній землі нейтральної зони.
– Ось і все.
– Так.
Парубок кивнув.
– Чесно кажучи, я сподівався на радісніший фінал моєї історії.
– Ти заслуговуєш на кращій фінал… шкода що так сталося. Це… шкода.
– Це – життя, – сказав молодий українець, і обійняв старого.
Старик безрадісно обійняв у відповідь.
– Спробуй реалізувати себе там.
– Діду, це мерз… це… це можливо, можливо спробую, – зітхнув. А потім росіянин роздійняв обійми, та ступив від українця.
І сказав:
– Бувай, діду. І бувайте ви, Тетяно.
– Так. Усього тобі доброго… там.
– Дякую.
Парубок знов кивнув. Кілька секунд почекав чогось, а потім хитнув головою, пройшовся долонею по своїй однотонній майці, поправив лямку рюкзака, і пішов до пропускного пункту.
Українців залишилося двоє.
Вони безмовно спостерігали, як парубок дійшов до будівельки, як його зеленуватим променем просканував дрон, як прикордонник перевірив документи, віддав їх, та кивнув головою на прощання.
Володимиру здалося, що обличчям того навіть промайнуло співчуття. Це змусило його серце зупинитися; а останній погляд родича, після котрого той пройшов ворота і ступив на випалену землю, змусив серце застукати шалено.
– Все, що з ним станеться, буде на твоїй совісті.
Жінка зморщилася. Вона подивилася на літнього чоловіка, але помітивши як той хитається, видихнула.
– Може присядете? – кивнула на одне з вільних крісел позаду.
– Я тебе ненавиджу.
Тетяна знов видихнула.
– Мені шкода. Він виявився гідним українцем, хай і ріс в Росії. Але в тому, що цей українець немає змоги жити в Україні, вина не моя, а його батьків, – тон українки, уперше за цю прогулянку… уперше за чимало часу – набув злоби: – Кляті зрадники…
Володимир здригнувся.
Осунувся.
– Вони не винні…
Старий українець ступив кілька кроків назад, і ледь не навмання рухнув у пластикове крісло. Голограма-офіціант рушила до нього, усміхаючись, а Тетяна, що хотіла відповісти, спіймала на собі погляд сорокап’ятирічної жінки. Що усміхалася їй…
…несміливо.
Сорокап’ятирічна українка похмуро вдивилася у прикордонницю. Та знаходилася не близько, ще й за двома парканами, але Тетяна добре бачила її обличчя; десь секунду, бо наступної секунди відвела погляд убік. На будівлю.
Порожньовіконну.
– Вітаю…
І з верхівкою такої форми.
–… у кафе «Золота окраїна»…
Немов була обстріляна.
–… найкраще кафе Покровську!