Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

– Ми їх кинули… і цілком можливо, що вони повернуться – зі зброєю в руках, – дівчина нарешті підняла погляд на парубка. – Ось чому.

Годинник блимнув «20:20», а парубок ковтнув, дивлячись на Тетяну.
– Так, вони…
– Бам… – з коридору пролунав глухий удар, немов хтось бив кулаком у двері.
Людина смикнулася; проте її серце гупало гучніше:
–… вони не дарма віддали своє життя, бо українці боролися, поки не залишили жодного українця на поталу ворогу, бо…
– Бам!..
–… бо українці своїх не кидають!
Тетяна кліпнула, дивлячись парубку в очі, немов крізь них зазираючи в душу цього вихідця з Росії. Немов шукаючи у ньому якусь гниль, якийсь підступ. Та зрештою кинулася до дверей.
Кинувся ж до дверей і парубок.
Вихоплюючи ключ із рук інструктора.
І тиснучи.
На червоний.
Замок.