Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

Палюче сонце зайшло за обрій. Довгі тіні злилися у суцільне покривало, та земля видихнула полегшено. Теж саме зробили джури; і дев’ятий також.
Поправді, його важко було рахувати з іншими: і через ставлення решти, і через дистанцію, котрої дотримувалися із ним. А зараз між ними узагалі було кілька стін, адже всі вже помилися й пішли в роздягальню, а він…
А він все ще стояв у душі.
Вода стікала з тіла, а те, уперте руками в стіни, застигло без рухів. Джура-9, почувався виснаженим. Фізичне випробування певною мірою вичерпало його і морально. А попереду, за пів години, психологічне випробування, котре в нього віститиме особисто Тетяна.
Шкіра покрилася сирітками – на думку спав той погляд, котрим на парубка дивилася офіцерка з навчання. Українка не розмовляла із ним, але виходець з Росії постійно відчував її погляд.
Навіть коли її не було поруч.
Стрепенувся, та обережно розглянувся на всі боки, особливо приділяючи увагу стелі. Нічого не знайшов. Гучно видихнув.
Спільною душовою знов запанувала тиша.
– Агов, ти живий? – несподівано пролунало із сусідньої кабінки.
Дев’ятий здригнувся; цього разу сильніше.
– Ти ще тут, десята? Я думав, що один залишився.
– Ну, просто… мене нікому підняти.
– Що?! Десята… – парубок видихнув, втомлено усміхнувся і похитав головою. – Ти хочеш, щоб я знов тебе підняв?
Джура хмикнув. На думку же спали спогади, як він повертався за десятою у небезпечночервоний дим. Хоча, як їм розповіли пізніше, дим не був небезпечним, а запаморочення викликав суржій – газ, що виходив з другої комірки запущених снарядів. Він небезпечним вже був, причому смертельно, і навіть всотувався крізь шкіру! Втім, у малих дозах суржій значної шкоди не спричиняв, тому використовувати було дозволено. Проте, від думок про такі випробування, парубок усе одно зморщився; а наступної миті здригнувся – повертатися у дим було лячно на тваринному рівні.
Серце гупало, рот жадібно ковтав неотруєне повітря, а страх, що він впаде, провалить вступне випробування… повернеться в Росію – відходив; щоб повернутися десятикратно, коли людина намагалася ступити крок, повернутися за товаришкою, котра чомусь ще не вибігла.
– То що, ти допоможеш?
– Га? – стрепенувся. Хитнув головою. – Та… так. Чого б мені це не вартувало, – претендент на статус українця хмикнув. А потім сполошився: – Стій, але ж ти там не одягнута?
– Ти серйозно? Тут усе одно спільні душові, тільки перегородки кабінок, – вигукнула, дівчина; втім, без запалу. – Але ну добре, пане ніженко – потягну інтригу.
Вона зітхнула.
– Сама встану.
– Файно, – кивнув парубок. І теж видихнув. – Файно…
Повільно вийшов зі своєї кабінки. Взяв білий рушник з гачка, витерся, обмотався у нього. Десята зробила теж саме, насмішкувато дивлячись у його спину. Завершивши процедури, та вбравшись у рушники, вони пішли в роздягальню. Там їх зустріли розмови: десь утомлені, а десь веселі та утомлені водночас. Й окрім втоми спільним було ще одне – у ці розмови не кликали їх двох.
Дівчини, чи хлопці; з Європи, Америк, чи Азії.
Ніхто не хотів мати справ із росіянином, навіть українською. А оскільки десята була поруч, то боком оминали й білоруску.
– Як ти взагалі можеш із ним спілкуватися? – втомлено кинув Джура-1, коли вони проходили повз.
– Якось, – без запалу відповіла дівчина, та пішла далі.
Дев’ятий же зупинився, перехрещуючись поглядом із першим.
Виходець з Росії не був надто високим чи широкоплечим, але фізичне виховання на Росії загартувало його, і всі побачили першість дев’ятого на фізичному випробуванні. Тож забажай цей нібито українець конфлікту…
Парубок втомлено хитнув головою, й не дочекавшись загострення від сидячого, пішов за білорускою.
Вони дісталися своїх шаф. При цьому сусіди встали, й пішли на вихід; насправді, вони вже були одягнути, і все одно швидше відпочивали та балакали, але парубок усе одно провів їх безрадісним поглядом.
А потім обернувся до дівчини:
– Десята, насправді… а як?
– Як? – дівчина через плече подивилася в його очі, сумні; постояла так кілька секунд, а потім знизала тим же плічком: – Якось.
І усміхнулася.