Андрій Касьянюк - Утопія, Андрій Касьянюк

Сонце хилилося небокраєм, поки вони бігли сосновим лісом.
Декілька десятків вступників, частково закутих у залізо немов у зовнішній скелет, бігли розрідженим строєм. Розрідженим, але структурованим, завдяки чіткій посадці штучного лісу. Як би не вона, вступники давно б заюрмилися. Все ж таки, для більшості сорок п’ять кілометрів, навіть в екзоскелеті, виявилося чимало.
Втім, екзоскелет насправді допомагав: на Росії парубок, а зараз Джура-9, пробіг марафон і одразу ж рухнув на землю; зараз же він рухається, рухнути не має. На відміну від Джури-10.
– Боже… коли це все… скінчиться?
– Ще п’ять км, – відповів парубок на видиху.
– Трясця… п’ятдесят км… це взагалі норм?
– Ну… принаймні, цифра красива… – вдих-видих.
Дівчина застогнала… а потім:
– ЧИСЛО! – гаркнула вона, – бо… трясця… двозначне!
– Хех… маєш рацію…
– Увага, – почувся у навушниках голос Тетяни, – попереду помічено групу безпілотників.
– Безпілотників? – мимоволі перепитали декілька джурів.
– Так, – безвиразно підтвердила офіцерка.
Лава збилася. Темп пересування дещо впав – джури переглядалися, шукаючи відповідь на питання «що робити?» І шукали поміж таких же джур, адже бігли самі, керуєми тільки інтерфейсом; та, іноді, офіцеркою.
– Так, а що нам робити? – першим наважився Джура-1.
– Не збавляти темпу, – відповіла жінка. – Кінець зв’язку.
– Трясця!!
– Та вона…
– Хтось бачить? – спитали по загальному каналу.
– Ні, ні…
– Бачу! – ткнула рукою Джура-32.
– Де?
– Та он!
– Теж бачу! І ще один! 
– Та повісьте вже маркери в інтерфейсі! – не витримав дев’ятий.
Він біг ледь не першим, тому куди вказують руками позаду не бачив; а досвід користування інтерфейсом напіввійськового екзоскелету, набутий у школі, штовхав до дратування такими некмітливими одногрупниками.
– Русня справу каже.
Роздратування досягло межі. Парубок рикнув, і його руки увінчалися кулаками… котрі невдовзі розпалися пальцями. Парубок, до котрого майже усі ставилися як до «русні», видихнув. Раз, другий, і продовжив бігти, метаючи похмурим оком у небо.
Його справа не битися, а бігти. Добігти. Тож робив це. І мимохідь відмітив, що пересуватися стало легше, немов відкрився другий подих; а коли помітив маркери безпілотників, то подих збився.
– П’ять?! Та нам і одного вистачить, якщо в ньому є боєзапас! – без задишки зазначила десята.
– Вони близько, – відповів дев’ятий; серце загупало шаленіше, проганяючи похмурість. – Що будемо робити?
– Тікай, русня, – хмикнув Джура-1, що біг неподалік. – А ми… бляха, що робитимемо? – нервово озирнувся.
Безпілотники наближалися…
І надто швидко!
– Трясця! Рахунок на секунди… десята? – спитав у єдиної товаришки.
– Ааа…
– …треба лягати!.. за дерева ховаємося!.. Офіцерка казала щоб бігли! – лунало в каналі.
–… аа! – продовжувала десята.
– То біжимо! – хитнув головою. І за кілька хвилек над нею промчали безпілотники.
Нічого не зробивши.
Розсміявся. Дехто інший також.
А потім пролунало, як безпілотник у чистому небі:
– Вони розвертаються! Повертаються!
Ковтнув, і скосив погляд на десяту. Та дивилася у відповідь широко розплющеними очима.
– Вони ж нічого не будуть робити, правда?..
За декілька секунд їх почало накривати щільним димом. Насичені червоні клуби стрімко розповсюджувалися, і невдовзі джури не бачили навіть власних ніг. Бігти стало складно, проте в орієнтації їм допомагав інт…
– …ерфейс перестав працювати, кха-кха!!
Дев’ятий подумки вилаявся.
Не зло. Але й геть не по-доброму.
А хтось голосом десятої простогнав:
– Це все ще фізичне випробування, чи вже психологічне?!