Teremok - За мить до вічності, Teremok

Розділ 5. Відповіді

***

Дванадцять днів підготовки минули, здавалося, за мить. Місто жило очікуванням польоту. Газети щодня друкували новини про експедицію, діти в школах малювали корабель і його екіпаж, а дорослі, схвильовані й розгублені, сперечалися, чи варто було взагалі відправляти людей у невідомість. І от настав день запуску.

Центральна площа була заповнена. Люди юрмилися, обговорюючи, що ось-ось станеться. Над містом лунав гул святкових фанфар, діти тримали в руках маленькі прапорці, а почесні гості стояли на підвищенні, готуючись виголосити промови. Весь цей ажіотаж здавався Ярині нереальним. Вона стискала руку Мирослава, вдивляючись у натовп, де стояв їхній син. Левко, оточений бабусями й дідусями, махав їм маленькою рукою, але його очі блищали слізьми.

Після офіційних промов, коли відзвучали останні слова про «героїчний крок в ім'я науки», екіпаж вирушив до корабля. Величезна конструкція з темного металу сяяла в ранковому світлі. Його корпус був обтічним, а на боках мерехтіли символи, що позначали його призначення — корабель науки, а не війни. Всередині, у капсулі екіпажу, було тісно, але продумано: сидіння з міцними ременями, прилади для навігації, екрани, що показували стан двигунів та зовнішнього середовища.

Вчені стояли осторонь, їхні обличчя застигли у напруженому чеканні. Це була не просто експедиція — це був виклик самій природі їхнього світу. Дехто стискав у руках записники, де вже не писалося жодне слово, дехто мовчки складав пальці в молитві. Коли двигуни заревли, здіймаючи в повітря пил і легкі клапті паперу, натовп завмер. Мирослав глянув на Ярину, вона глибоко вдихнула, востаннє подивилася на сина і заплющила очі. Корабель почав злітати.

Підйом був плавним, але напруга наростала. У вухах свистів тиск, метал корпусу ледь чутно потріскував, пристосовуючись до нових умов. Мирослав поглянув у вікно — місто залишалося позаду, перетворюючись на хаотичну сітку вулиць. Ярина слідкувала за показниками на панелі, її пальці швидко пробігали по кнопках, перевіряючи систему життєзабезпечення. Серце калатало в грудях, але страху не було. Лише хвилювання.

За кілька хвилин вони залишили нижні шари атмосфери. Там, де завжди було видиме павутинне небо, зараз розтягувалися густі сріблясті нитки, що мерехтіли у світлі сонця. Вони майже відчували, як невидимі боги спостерігають за ними, чекаючи, що ж буде далі. Мирослав відчув, як корабель трохи сповільнився — павутина була густішою, ніж вони очікували.

– Готова? – тихо спитав він, хоча знав відповідь.

– Так, – кивнула Ярина, натискаючи кнопку, яка активувала спеціальні леза на носі корабля.

Перший удар був легким, ніби нитки самі розступилися перед ними. Але за мить корабель відчутно здригнувся. Павутина чинила опір. Світло від неї спалахувало дивними сплесками, наче вона була живою. І раптом – різкий поштовх. Корабель пробився крізь останній шар, і перед ними розгорнулася безмежне...світло?

Світ, що вони знали, залишився позаду.

***

Корабель повільно зупинився, м'яко осівши на щось дивне, липке й пружне водночас. Мирослав і Ярина відчули, як легке тремтіння передалося через корпус, ніби вони приземлилися не на звичайну тверду поверхню, а на живу тканину. Це була павутина – міцна, ніби сталь, і водночас піддатлива, як гума. Нитки її тяглися в усі боки, сплітаючись у щільний шар, схожий на переплетене коріння, що закривало їм шлях угору. Вони були гладкі й холодні на вигляд, але якщо вдивитися, на їхній поверхні повільно переливалися відблиски світла, ніби рідина текла всередині.

– Це неймовірно… – прошепотіла Ярина, розглядаючи структуру крізь ілюмінатор. – Вона не просто тримає нас, вона… жива?

– Виглядає так, – відповів Мирослав, намагаючись приборкати своє хвилювання. – Але що це означає? Це створили боги? Чи це частина їхнього світу?

Прилади показували, що склад атмосфери був майже ідентичним до того, що був на їхній землі. Єдина відмінність – тут було значно тепліше. Навіть без спеціального захисту вони могли дихати і почуватися комфортно, хоча раніше вважалося, що за павутиною може не бути нічого.

– Ми повинні вийти, – сказав Мирослав, намагаючись зосередитися. – Це наш шанс дослідити це місце.

Вони перевірили системи корабля, вдягли скафандри – не тому, що боялися задихнутися, а тому, що ніхто не знав, чи безпечне середовище. Відкривши шлюз, вони обережно ступили на павутину. Ноги трохи загрузли, але потім нитки наче підлаштувалися під їхню вагу.

– Відчуття дивне… – пробурмотіла Ярина, злегка присідаючи, щоб перевірити міцність поверхні. – Ніби ходиш по гумі.

– І вона тримає нас, – додав Мирослав. – Але якщо вона розірветься…

– Не варто думати про погане, – усміхнулася вона, хоча в голосі чулася напруга.

Вони глибоко вдихнули і подивилися вгору – туди, де починалася остання межа. Над ними залишалося лише вибратися ще вище, за межі павутини.

– Добре, давай зробимо це. – Мирослав зв'язався з кораблем, активуючи систему левітації, яка мала допомогти їм злетіти.

Вони відірвалися від павутини і піднялися вище.

Спочатку нічого не змінилося – лише нескінченне мереживо ниток під ними. Але щойно вони прорвалися крізь останній шар, їх огорнуло сліпуче світло. Сонце, справжнє і яскраве, торкнулося їхніх обличь. Це був не той приглушений світ, що проникав крізь павутинове небо їхньої землі – це було справжнє, нестримне тепло.

– Боже мій… – вирвалося у Ярини. Вона простягнула руку вперед, ніби хотіла торкнутися сонця. – Таке було колись…

Мирослав глянув на свої прилади. Радіаційний фон залишався безпечним, кисню було вдосталь, але головне – він відчував це на собі. Тут було вільно, просторо, живо.

– Де… де вони? – прошепотів він.

Ярина вже активувала сканер, шукаючи місцеперебування богів. Прилад запульсував, і на екрані з’явилося кілька яскравих точок.

– Вони… там. – Вона повільно повернула голову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍