Teremok - За мить до вічності, Teremok

Розділ 3. Відповідь є

***

Мирослав з самого ранку прибув до обсерваторії. Сьогодні він прийшов навіть раніше, ніж зазвичай, нетерпляче чекаючи на Остапа. Вчорашня ніч не дала жодних відповідей – у його записах не було нічого, що могло б пояснити раптову появу нових істот чи їхню незвичну активність. Проте він згадав про один старий літопис, написаний приблизно чотириста століть тому. Він був упевнений, що його має в архівах, але серед усіх зібраних матеріалів цей примірник знайти не вдалося.

Двері обсерваторії почали відкриватися одна за одною – прибували колеги. Більшість із них були такі ж занепокоєні, як і Мирослав. Відчувалося, що всі очікували пояснень чи принаймні якихось новин щодо нічної аномалії. Коли з’явився останній член команди, вчений покликав усіх у головну залу.

— Колеги, вчора ми спостерігали щось незрозуміле, — почав він, склавши руки перед собою. — Я провів ніч у пошуках відповідей, але так і не знайшов нічого, що могло б пояснити раптову появу ще двадцяти богів.

Зал заповнився гомоном. Вчені переглядалися між собою, обмінювалися короткими репліками.

— Чи ви впевнені, що ми не помилилися в підрахунках? — запитав один із фізиків, ледь приглушуючи нервозність у голосі.

— Ми не могли так сильно схибити, — заперечив інший. — Наші дані підтверджені десятками тисяч років спостережень.

— Тоді виходить, що вони з’явилися нізвідки? — з тривогою перепитала молода науковиця.

— Або були тут завжди, але ми їх не бачили, — кинув хтось.

Обговорення тривало більше години. Мирослав намагався впорядкувати хаос думок, вислуховуючи всі можливі гіпотези: хтось вважав, що павутинні боги могли розмножитися; інші припускали, що нові істоти прийшли з іншого виміру. Були й зовсім фантастичні теорії, але жодна не пояснювала, чому це сталося саме зараз.

Зрештою, Мирослав підвів підсумок:

— Ми не дійшли до жодного висновку. Тому продовжимо спостереження й аналіз даних.

Він втомлено провів рукою по обличчю і розпустив засідання.

***

Опівдні, коли всі розійшлися по своїх робочих місцях чи на обід, до кабінету Мирослава, ніби ураган, влетів Остап. Обличчя його розпливалося в усмішці.

— Мирославе! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Я знайшов його! Той самий літопис!

Мирослав відклав ложку з недоїденим супом і насторожено глянув на друга.

— Де він був? — запитав, розпрямляючи плечі.

— Внизу, в архіві, між стосами інших старих паперів. Його ніхто не торкався роками. Але є проблема…

— Яка ще проблема? — занепокоївся Мирослав.

Остап ніяково опустив очі й почухав потилицю.

— Він… намок. Я випадково розлив воду, і частина сторінок пошкоджена. Деякі розпливлися, деякі просто стали крихкими.

Мирослав з силою видихнув, закриваючи очі. Його пальці стислися в кулаки, але через кілька секунд він відпустив напругу. Сердитися на Остапа не було сенсу.

— Покажи, що залишилося, — тільки й сказав він.

Остап витяг із сумки обгорнутий у тканину том і обережно поклав його на стіл. Мирослав акуратно зняв матерію і глянув на старий папір. Палітурка була пошкоджена вологою, краї сторінок пожовкли, деякі листи вже були злиплі.

— Головне, що знайшли, — пробурмотів Мирослав, торкаючись рукопису. — Тепер треба врятувати те, що можливо.

Він підняв очі на Остапа, який все ще стояв винуватий, і зітхнув:

— Дякую, що приніс. Тепер треба обережно відновити текст.

— Я вже покликав архіваріусів*. Вони мають спеціальні засоби для реставрації, — підморгнув друг.

Мирослав ледь усміхнувся. Надія ще залишалася.

*АРХІВАРІУС - Охоронець архівних матеріалів; співробітник архіву.

***

Після клопітливої роботи спеціально навчених людей, більшу половину літопису вдалося відновити. Постраждали вступні розділи та заключення, але основне й важливе залишилося цілим. Мирослав із Остапом, не гаючи часу, розгорнули книжку на столі у вченого й занурилися у вивчення її змісту.

Мирослав гортав товсті сторінки, прискіпливо вчитуючись у кожен рядок.

— Тут іде якась історія про перших дослідників світу... — пробурмотів він. — Ось дивись, ці символи схожі на ті, що ми бачили у старих записах.

Остап схилився ближче.

— Бачиш? Тут іде мова про цикли. Якась закономірність у цих восьминогих богів... — він замовк, обережно торкаючись сторінки, що мала змиті чорнилом місця. — Чорт... Якби ж ми могли прочитати це слово.

— Раз у 360 або 365 років... — повторив Мирослав, відкинувшись на спинку стільця. — І саме в період, коли теплішає, тане вода та починаються грози. Вони робили щось, що й усі інші живі істоти... Але що саме?

Остап задумливо потер підборіддя.

— Може, міграція? — припустив він. — Чи якийсь ритуал?..

— Якщо боги мігрували, ми б це бачили раніше, — заперечив Мирослав. — Але те, що це відбувається тільки в певні роки... Це не випадковість.

Вони ще довго намагалися скласти всі шматки головоломки до купи, але без ключових слів зі знищених водою сторінок висновки залишалися неповними. Коли сонце почало хилитися до штучного заходу, чоловіки вирішили розійтися відпочити.

Вдома, за чашкою чаю, в тиші на кухні, Мирослав розповів Ярині про результати досліджень. Жінка уважно слухала, час від часу киваючи.

— Якщо це якийсь ритуал, то що саме вони можуть робити? — задумливо сказала вона, сюрбаючи чай. — Можливо, щось природне? Явище, притаманне їхньому виду?

— Саме так, — зітхнув Мирослав. — Але що?..

У цей момент до кімнати вбіг їхній син, Левко, радісно махаючи новим малюнком.

— Тату! Мамо! Дивіться, що я намалював! — вигукнув він, простягаючи аркуш.

Мирослав узяв малюнок і завмер. На ньому було зображено щось, що нагадувало їхніх восьминогих богів, тільки менших, поруч із ними — ще дрібніші постаті. Немов...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍