Teremok - За мить до вічності, Teremok

***

Мирослав повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Він навіть не помітив, як сонце, яке ніколи не заходило, почало змінювати свій відтінок у відблисках на павутинному небі. Його голова була забита роздумами, а руки стискали важку теку з записами та роздруківками. Він навіть не зняв верхній одяг, одразу попрямував у свій кабінет, ледве відповівши на привітання Ярини.

– Ти навіть не повечеряєш? – запитала вона, вийшовши з кухні з тарілками руках.

– Пізніше, – відмахнувся чоловік, зачинившись у своєму робочому просторі.

Він розклав записи на столі, увімкнув лампу і почав перечитувати все, що тільки було зібрано про цих істот. Раніше вони думали, що бог-Восьминіг був єдиним. Але тепер… їх було більше двадцяти. Як це можливо? Чому ніхто не помічав їх раніше? Чи завжди вони були тут, просто не видавали себе? Чи це щось нове?

За стіною чулося, як Ярина порається по дому, як шарудить сторінками книги перед сном, але Мирослав майже не звертав уваги. Його мозок працював на повну, намагаючись знайти бодай якусь зачіпку, логіку в тому, що відбувається. Але не знаходив. Він вивчав усі графіки, спостереження, навіть старі записи попередників – нічого.

Ярина постукала у двері.

– Мирославе, – м’яко промовила вона. – Скажи, що трапилося? Я ж бачу, що ти стривожений. Це щось серйозне?

– Не зараз, люба, – відповів він, не відводячи очей від сторінки.

Вона зітхнула.

– Тільки не забудь відпочити...

Та він уже її не чув. Очі ковзали по тексту, шукаючи пояснення. Так минула ніч.

***

Яскраве світло заповнило кабінет. Хтось легенько торкнувся його плеча. Мирослав здригнувся і різко підняв голову. Перед ним стояла Ярина, схрестивши руки на грудях і невдоволено дивлячись на чоловіка.

– Ти заснув тут? – запитала вона.

– Що?.. – він провів рукою по обличчю, відчуваючи, як щоки вкриті легкою щетиною. – Уже ранок?

– Ти ледве не проспав роботу, – Ярина кивнула на годинник. – І поясни мені нарешті, що сталося?

Мирослав потер скроні. Голова гуділа від перенапруження, але він не міг більше уникати розмови. Він розповів їй усе – і про те, що богів стало більше, і про те, що вони рухаються не так, як мали би. Він бачив, як тривога з’явилася в її очах, але Ярина залишалася спокійною.

– І що ви збираєтеся робити? – тихо запитала вона.

– Поки що – спостерігати. Аналізувати. Нам треба зрозуміти, що це означає.

Ярина кивнула, підсунула йому тарілку з бутербродами.

– Ти поїж. Інакше просто впадеш там від виснаження.

Він усміхнувся, вдячно стис її руку.

– Дякую... Але нікому ні слова!

Ярина тільки уивнула.

Швидко перекусивши, Мирослав схопив свої записи, термос із кавою і, майже вибігаючи з дому, ще раз гукнув:

– Не хвилюйся! Все буде добре!

Ярина подивилася йому вслід, не надто вірячи в це. Але поки що вона могла лише чекати.