Teremok - За мить до вічності, Teremok

Розділ 4. Космос

***

Мирослав знову зібрав усіх у головній залі обсерваторії. Величезний круглий стіл, за яким зазвичай обговорювали лише найважливіші відкриття, зараз був заповнений вченими, кожен із яких уже чув про аномалію. Дискусія повинна була стати визначальною – що робити з відкриттям про розмноження богів? Чи несуть вони загрозу? Чи вплинуть на стабільність світу?

Мирослав піднявся з місця і заговорив:

– Колеги, ми з Остапом дійшли висновку, що боги, котрі створюють наше небо, можливо, знаходяться в циклі розмноження. Це може пояснювати їхню аномальну поведінку.

Зал наповнився перешіптуванням.

– Але якщо це так, – озвався один із старших науковців, – що це означає для нас? Вони можуть почати змінювати структуру неба, і тоді весь наш світ може зазнати небачених наслідків!

– Саме це питання ми й повинні вирішити, – кивнув Мирослав. – Питання в тому, чи вони небезпечні, чи це просто природний процес, який ми не до кінця розуміємо.

– Ми повинні спостерігати, – заявив хтось із молодших дослідників. – Якщо це їхня природа, можливо, ми просто раніше цього не помічали.

– Як довго триває цей процес? – запитала астрономка Ірина.

– За нашими даними, щось подібне відбувалося 360 чи 365 років тому, – відповів Остап. – Але ми не знаємо, що тоді сталося.

– Нам потрібні докази! – вигукнув голос із задньої частини залу.

Саме в цей момент підвівся професор Дмитро – один із найвідоміших інженерів обсерваторії.

– Колеги, – його голос був впевненим, – ми можемо отримати відповіді, якщо відправимо когось у відкрите небо.

Зал замовк.

– Що? – не витримав Мирослав. – Це неможливо!

– А якщо я скажу, що можливо? – загадково посміхнувся Дмитро. – Я працював над проєктом, який ще не був схвалений, але тепер він може стати ключем до наших відповідей. У мене є прототип літального корабля.

Усі погляди звернулися до нього.

– Ви серйозно? – спитав Остап.

– Абсолютно. Це буде не лише відповідь на наші питання, а й величезний прорив у науці. Ми дізнаємося, що знаходиться там, вище за нашу павутину.

– Ідея божевільна, – похитав головою Мирослав. – Але вона може дати нам відповіді. Як далеко може піднятися ця машина?

– Якщо все піде за планом – до самих богів.

Знову настала тиша. Всі усвідомлювали важливість моменту.

– Тоді залишається лише одне питання, – сказав Мирослав. – Хто полетить?

***

Після наради Мирослав і Остап залишилися в кабінеті. Вечірнє світло ледь пробивалося крізь павутинове небо, створюючи золотистий відблиск на столі.

– Як нам вибрати людину для цього? – запитав Остап.

– Це повинен бути хтось фізично витривалий і розумний. Хтось, хто не злякається побаченого там.

– Виникає питання: чи повинен це бути вчений, чи військовий? – зауважив Остап, задумливо згортаючи папірець у руках.

– Я схиляюся до вченого. Нам потрібно не просто витримати політ, а й проаналізувати все, що він побачить.

– Але вчені не треновані для таких випробувань…

– Тоді, можливо, поєднання обох? Хтось, хто має базову військову підготовку, але й розуміється на науці.

Остап кивнув.

– Є ідея…

Мирослав підняв брови.

– Хто?

Остап посміхнувся.

– Ти та Ярина...

***

Друзі поділилися своїми вибраними кандидатами із колегами. Мирослав – кремезний, витривалий вчений, який найкраще знає богів. Його дружина Ярина – найкращий у місті біолог, що також має хорошу фізичну підготовку.

Дискусія була жвавою.

– Це надто ризиковано, – заперечив один із радників. – Мирослав потрібен тут, а Ярина… у неї ж дитина!

– Саме тому вони найкращі кандидати, – відповів Остап. – Вони знають, що роблять. І вони – команда. Хто краще зможе адаптуватися в невідомому середовищі, ніж подружжя, яке звикло працювати разом?

– Але ж вони можуть не повернутися! – вигукнув хтось із задніх рядів.

Мирослав підвівся.

– Ми всі ризикуємо, приймаючи це рішення. Але якщо ми не ризикнемо, то ніколи не дізнаємося правди.

Довга пауза, потім голова ради повільно кивнув.

– Добре. Кандидати затверджені. У вас є дванадцять днів на підготовку.

***

Мирослав повернувся додому пізно. Ярина саме вкладала сина, коли він зайшов у кімнату.

– Ти чого так пізно? – запитала вона, розправляючи ковдру на ліжку Левка.

– Ярко, в мене є важлива новина для тебе, – Мирослав зітхнув. – Чекаю тебе в себе в кабінеті.

Ярина насторожилася, вклавши Левка, зразу відправилася до чоловіка.

– Ну і яка в тебе новина? – розсівши в кріслі запитала вона.

– Я, ти, і ми летимо у відкрите небо провести дослід.

– Що? – Ярина завмерла.

– Через дванадцять днів.

Вона різко повернулася до нього, очі спалахнули гнівом.

– І коли ти збирався мені це сказати? До чи після того, як я мала знайти??? А на кого залишити Левка?

– Ярина, послухай, – він зробив крок до неї. – Це рішення всіх нас. Ти найкращий біолог, ти знаєш, як досліджувати нові види життя…

– І я повинна залишити нашого сина?!

– Ми відвеземо його до твоєї матері, вона впорається. Це тимчасово. І ти знаєш, що ми обоє хочемо зробити це.

Ярина стиснула кулаки, в її погляді гнів боролися з азартом.

– Це найбільша наукова подорож в історії, – додав Мирослав тихо. – І ми повинні бути її частиною.

Вона провела рукою по обличчю, повільно видихаючи.

– Ти знаєш, що я не можу сказати «ні».

– Я знаю.

Вона розсміялася, але в її очах ще жевріло роздратування.

– Дванадцять днів, кажеш? Ну, тоді варто почати підготовку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍