Teremok - За мить до вічності, Teremok

Розділ 2. Воля богів

***

Мирослав прокинувся, коли світло сонця проникло крізь тонкі штори і наповнило кімнату золотистим сяйвом. За вікном чути було гомін міста — десь уже грюкали двері крамниць, поспішали на роботу люди, заводилися перші автомобілі. Він перевів погляд на дружину — Ярина ще дрімала, її рука лежала на його грудях, а темне волосся розсипалося по подушці. Мирослав усміхнувся і ніжно відсунув пасмо волосся з її чола.

За кілька хвилин у домі вже відчувався аромат сніданку. Мирослав сів за стіл разом із Яриною та сином Левком. Мати жартома поправила хлопчикові сорочку, яка щоразу примудрялася збитися на один бік.

– Тату, сьогодні в нас день малювання! – радісно повідомив Левко, згрібаючи ложкою кашу. – Я хочу намалювати те що літає у великому небі!

– Це добре, синку. Головне, щоб малюнок був таким же гарним, як твої фантазії, – підморгнув йому Мирослав.

Ярина розсміялася і подала чоловіку чашку гарячого чаю.

– А я сьогодні маю нову тему для учнів, – сказала вона, поправляючи рукав своєї сукні. – Будемо вивчати, як ростуть рослини. Ти ж пам’ятаєш, що я хочу розповісти їм про твої дослідження? Про зміни у природі?

– Пам’ятаю, – усміхнувся він. – Буду радий допомогти, тільки дітлахам треба все по-простому пояснити, впораєшся?

– Звісно, не дарма я роками навчалася, – гордо піднявши голову, допила свій чай та пішла готувати сумку сину, і потім себе.

Ярина швидко зібралася й вибігла з дому, ще раз махнувши їм на прощання. Мирослав взяв Левка за руку і повів до дитячого садка. Вулиці були вже сповнені руху – маленькі автомобілі котилися вузькими дорогами, продавці виставляли свій товар, а перехожі поспішали у своїх справах. Над головою мерехтіли промені сонця, пробиваючись крізь тисячі ниток павутин, які з легка ворушилися, створюючи вітряну погоду в місті.

Біля дитсадка на Левка вже чекали такі ж малі та допитливі дітлахи. Всі вони мали широкі очі та злегка видовжені вушка – особливість їхньої раси, яка допомагала краще сприймати звуки навколишнього світу. Малеча весело загомоніла, побачивши Левка, а вихователька усміхнулася Мирославу.

– Він у нас справжній розумник, – сказала вона. – Вчора розповідав дітям про вітер і чому він змінюється.

Мирослава це тішило, він поплескав сина по плечу і попрощався. Потім рушив до своєї обсерваторії.

Будівля стояла на пагорбі, трохи осторонь від інших споруд. Висока, із круглим куполом і великими вікнами, вона була центром усіх наукових досліджень. Тут вивчали природу світу, прогнозували погоду, аналізували стародавні рукописи та спостерігали за змінами в атмосфері. Вчені їхнього міста мали майже рівні повноваження з владою – адже їхні знання були основою розвитку суспільства.

Мирослав увійшов у тихе, на перший погляд приміщення. Всередині все вирувало життям: колеги сиділи за комп’ютерами та столами, вели розрахунки, переглядали записи, сперечалися та радилися. Хтось креслив графіки, інші обговорювали нові відкриття.

– Доброго ранку! – привітався Мирослав.

– Доброго, доброго! – відгукнулися з різних куточків приміщення.

Не гаючи часу, він пройшов через залу до свого найближчого друга та колеги – Остапа, що вже переглядав якісь свіжі дані.

– Ну що, які зміни сьогодні? – спитав Мирослав, кидаючи погляд на екран перед Остапом.

Той зітхнув і, піднявши брови, простягнув йому аркуш із записами.

– Щось дивне. Явно не схоже на попередні роки…

Мирослав зупинився перед великим екраном, на якому мерехтіли численні дані. Остап сидів у кріслі перед монітором, відстукуючи щось пальцями по столу. Він виглядав схвильованим.

– Мирославе, це… це неймовірно. – Остап навіть не обернувся, тільки вказав на екран. – Подивися сам.

Вчений нахилився ближче. На екрані була цифрова проекція неба їхнього світу – сплетіння павутин. Проте те, що він побачив далі, змусило його кров застигнути в жилах.

– Що за… - прошепотів той, придивляючись. – Це неможливо. Їх було всього двоє…

– А тепер їх двадцять сім!!! – перебив його колега. – І всі вони рухаються швидше, ніж це було передбачено нашими дослідженнями. І вони набагато менші ніж ці прадавні, ніби їх діти.

На екрані видно було гігантських істот, що повільно плели павутину над їхнім світом. Вони нагадували величезних восьминогів, тільки замість води їхнім океаном було небо. Їхні тонкі лапи вкладали нитки павутини, переплітали їх, зміцнювали. Вони завжди були там, створювали небо, відновлювали його, підтримували рівновагу. Але їх було лише двоє. Так завжди вважали.

– Як це можливо? – Мирослав обернувся до друга. – Ми стільки років спостерігали за ними! Де вони ховалися? Чи вони завжди були тут, просто… ми не бачили?

– Або ж… вони з’явилися недавно, – повільно провів рукою по бороді. – Але звідки? Чому так багато? І чому вони раптом змінили швидкість своєї роботи?

Мирослав відчув, як по спині пробіг холодок. Ці істоти завжди діяли згідно з певним ритмом, передбаченим циклом їхнього світу. А тепер вони рухалися швидше, і тепер хаотично.

– Якщо їх стало більше, це може означати, що павутина слабшає? – Мирослав намагався знайти логіку. – Можливо, двоє більше не справлялися, і тому…

– І тому хтось або щось створило нових? – друг зітхнув. – Можливо. Або ж це щось інше. Може, ми ніколи не розуміли їх повністю.

Він відкинувся на спинку крісла і протер очі. Тиша заповнила приміщення.

– Що нам з цим робити? – спитав нарешті Мирослав.

– Для початку – спостерігати. – Остап кивнув на екран. – Ми не можемо робити поспішних висновків. Зберемо більше даних, порівняємо з архівами. Треба зрозуміти, чи це аномалія, чи початок чогось більшого.

Мирослав кивнув, але всередині нього вже зароджувалося неприємне передчуття. Якщо ці істоти почали змінювати свій ритм, це могло означати тільки одне: їхній світ уже не був таким стабільним, як вони думали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍