Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

погляду від сутолоки навколо столу начальника жеку. Якийсь час той ще намагається щось кричати про порядок черги, але його владний поставлений голос керівника середньої ланки швидко поглинається сухим шерехом вимог, скарг, прохань розібратися і врешті-решт якось дати раду тим проклятим теплотрасам й засипати їх хоча б до першого снігу.

Могили, шелестять делегати численних міських цвинтарів, наші могили вихололи, і ми більше не можемо в них лежати, нам холодно і ми маємо якось зігрітися, а у вас знову ці планові ремонти і профілактики, так наче їх не можна робити влітку, коли тепло. А жек же брав на себе зобов’язання і отримує гроші з бюджету, підхоплюють мешканці дальніх цвинтарів, тих, що за об’їзною трасою, і ми всі чудово знаємо, коли починається опалювальний сезон, і вже минули всі можливі терміни, а канави і досі розриті, і ваші оті чорти у яскравих жовтих жилетках востаннє навідувалися місяць тому, і більше від них ні слуху ні духу! Робіть щось, погрозливо бурмочуть мешканці Новоцерківського цвинтаря, бо ми самі візьмемо це діло у свої руки і будемо зігріватися вже як уміємо, але тоді не нарікайте на зниклих безвісти і на дітей, що раптом не повернуться зі школи, також не нарікайте, бо холод — страшна річ і змушує коїти не менш страшні речі.

— Ви не гірше мене знаєте правило, — продовжує дівчинка з тріснутою губою, відриваючи погляд від столу начальника жеку, — ніколи не повертатися тим самим шляхом, а то все накриється мідним тазом і удачі три роки не буде.

Блідий хлопчик дивиться на вікно, за яким жевріє невиразний листопадовий ранок, і бурмоче, що раз так, тоді тільки сюдою, а далі хапає той самий стілець, яким кульгавий хлопчик жбурлявся у начальника жеку, і розбиває ним вікно. Скалки з пронизливим дзенькотом падають на підлогу, і в кабінет бадьоро вривається холодний вологий протяг, але зустрівшись із важким земляним духом і запахом промерзлих у могилах тіл, задкує і стрімголов кидається назад, пообіцявши собі ніколи більше ось так легковажно не вриватися у вікна сумнівних кабінетів.

— Тут високувато, — кульгавий хлопчик звішується з вікна і невпевнено розглядає почорнілий від осінніх дощів сквер внизу.

— Не сци, я про все подумав, — заспокоює його блідий хлопчик, намагаючись не повертатися спиною до відвідувачів кабінету. — Там має бути куча листя, я ще раніше тутешнього дворніка попросив. Між іншим, зі своїх власних йому поставив, так що в майбутньому учитуйте, якшо шо.

— Люди повинні помагать одне одному — в цьому й проявляється людська суть, — виглядаючи з вікна, дівчинка з тріснутою губою повторює слова їхньої класної. — Точно єсть! — вона полегшено сміється і, нікого не чекаючи, швидко перекидає ноги через підвіконня і стрибає вниз на чималу купу опалого листя внизу під вікном.

— Ну що, нормально? — кричить блідий хлопчик, і вона у відповідь мовчки показує руку з піднятим догори великим пальцем. Тоді блідий хлопчик стрибає услід за нею. Наостанок наважується кульгавий хлопчик. Він незграбно перекидає через підвіконня спершу коротшу праву ногу, тоді ліву, деякий час сидить на підвіконні, часто ковтаючи неприємну рідку слину, а тоді заплющує очі і летить униз, за мить опиняючись всередині на диво м’якої купи листя, що пахне землею, дощем і осінню.

* * *

Просякнуте нічним дощем ранкове місто не вражає оптимізмом. І алея посеред бульвару з її двома рядами тополь, і листя тих самих тополь, що мокрим килимом устеляє доріжку, підступно приховуючи калюжі, і оці мокрі від недавнього дощу перехняблені лавки уздовж алеї — все дихає тією особливою вологою осіннього ранку у великому місті, коли основний потік похмурих невиспаних людей вже розтікся сірими закапелками різношерстих установ, контор і виробництв, залишивши вулиці на відкуп менш надійному і не такому передбачуваному людському елементові, в якого немає потреби стрімголов мчати на роботу, а отже, вони чекають від цього ранку, як і від багатьох інших подібних ранків, приємних несподіванок і цікавих поворотів долі — саме цим вони й особливо небезпечні.

Діти це чудово знають і тому обережно скрадаються алеєю, намагаючись триматися ближче до тополь.

— Диви, оно мєнт на штацькому, — впівголоса бурмоче блідий хлопчик, непомітно киваючи на тротуар ліворуч.

— Двоє, — так само впівголоса додає кульгавий хлопчик, — оно другий з гастріка виходить.

— Не дивно — порядні люди в такий час вже всі на роботі сидять, — резюмує дівчинка з тріснутою губою, не відводячи погляду від двох типів у чорних шкірянках, які неквапом закурюють і, випускаючи хмарки сизого диму, стріляють навколо неприємними колючими поглядами.

— Не сціть, ми для них — шелупонь, — заспокоює всіх кульгавий хлопчик, втім, так само, як і інші, прискорюючи крок і намагаючись чимшвидше зникнути з поля зору типів у шкірянках.

— Ну, не скажи, — не погоджується блідий хлопчик, — ми ж теж зараз повинні на уроках сидіти, і такі, як вони, це дуже харашо знають. Мені якось Кривий розказував, як його мєнти заловили на прогулах — чесно кажучи, ворогу такого не побажаєш.

— Брали аналізи? — дівчинка з тріснутою губою іронічно зводить брови і прискає сміхом в кулачок.

— Аналізи — ще не саме страшне, — навіть не усміхається блідий хлопчик. — Вони поставили перед ним стакан з отією гадостю, яку всіх заставляють пити, і сказали, або п’єш, або зараз через півгодини тут будуть батьки. Ну, він і, ясне діло, випив, а вони тоді підождали трохи і ложать перед ним бумажку, ручку і кажуть, мов, пиши. Він їм, такий, а шо писати? А вони — сам знаєш шо! Ну, і ви ж в курсі про ту штуку, як вона на голову дає. Так Кривий писав їм до вечора — і про Макарова з тими його уродами, і про то, як вони на стройці Піддубного палили, і вроді даже щось про Капітона написав, але точно не знаю... Ну, вони вже самі давай йому казати, що, мов, все, хватить, написав уже — вали додому і більше не прогулюй. А він не може зупиниться і пише й пише, вони давай у нього ручку забирать, а в нього істєріка, він ручкою одного з них у живіт пирнув з проникаючим, а це вже стаття і все таке... Корочє, вони тоді