Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

і тверда шкарлупа хітину із різким сухим тріском розчахується, являючи назовні клубок тонких тельбухів, схожих на зеленкуваті спагетті.

— От всі вони такі, — невесело сміється блідий хлопчик.

— В смислі? — питає кульгавий хлопчик, зацікавлено розглядаючи внутрішнє наповнення начальника жеку.

— Ну, вроді людина як людина, начальник навіть, а копни глибше — так там отаке, — блідий хлопчик тицяє пальцем у бік розчахнених стулок черевця. — А потім вони ще дивуються, що як тільки опалювальний сезон, то у нас все якось не так. А як може бути так, коли ось таких в начальники понабирали?

— Да, — зовсім по-дорослому киває кульгавий хлопчик. — Кажуть, з кадрами у жеках завжди були питання, це, так би мовити, проблемна ділянка комунального господарства...

— І що мені дальше робить? — вриває їхні розлагольствування дівчинка з тріснутою губою. — З нього тут тече, я вже скоро вся буду в цих соплях.

— Тихше, — похоплюється блідий хлопчик, з тривогою поглядаючи на чорні блискучі кружальця очей начальника жеку, з яких починає поволі сходити байдужа каламуть сну. — Капітон казав, що воно має бути у нього десь всередині і що ми точно поймемо, що це воно.

— А яке воно і на що похоже — такого він випадково не казав? — роздратовано питає дівчинка з тріснутою губою, намагаючись не потрапляти під довгі нитки слизу, що повільно сочиться з розпанаханого черевця начальника жеку.

— Нє, сказав тільки, що ми й так побачимо.

— Так, може, тоді сам лізь і дивись, раз він тобі казав? — пропонує дівчинка із тріснутою губою.

— Ти ж сама знаєш правило: хто почав, той і закінчує, і що не можна на середині руку мінять.

— Знаю-знаю, — бурчить дівчинка з тріснутою губою і, відвернувшись, повільно занурює праву руку у клубок зеленкуватих тельбухів й заходиться в них порпатися. — О, вроді щось є, — полегшено зітхає вона і з вологим чмакаючим звуком дістає з черевця чорний прямокутний футляр.

— От бачиш, Капітон же так і казав, що ми одразу поймемо, що це воно, — і собі радіє блідий хлопчик.

— Ніколи не думав, що він такий. — Кульгавий хлопчик захоплено розглядає чорний матовий футляр, на оксамитовій поверхні якого чомусь немає жодної краплі слизу. На відміну від дівчинки із тріснутою губою, яка в ньому з ніг до голови.

Раптом тонкі суглобисті кінцівки біля розчахнутого черевця начальника жеку затремтіли і в’яло ворухнулися. Майже одночасно з ними судомно стулилися й розтулилися криві зазубрені жвали, а чорні ґудзики всіх вісьмох очей враз виповнилися блиском усвідомлення. Коротко верескнувши, дівчинка з тріснутою губою миттєво присідає і падає із сейфа просто на хлопчика з блідим обличчям. Не втримавшись, той і собі валиться на підлогу, а кульгавий хлопчик незграбно кружляє навколо них, намагаючись допомогти підвестися, але він більше заважає. Начальник жеку все енергійніше борсається у своєму коконі, він уже звісив донизу довгі суглобисті кінцівки, так що хижо загнуті на їхніх кінцях кістяні нарости майже торкаються підлоги, ще більше жахаючи дівчинку з тріснутою губою і блідого хлопчика, які все ще лежать на підлозі.

— Я на вас поліцію... — клекоче начальних жеку неприємним булькаючим голосом, вовтузячись у коконі і намагаючись чимшвидше спуститися додолу. — Я вас на зону... будете щебьонку жувать і срать камнями...

Кульгавий хлопчик припиняє метушитися навколо дівчинки з тріснутою губою і блідого хлопчика, хапає обома руками стілець і жбурляє його прямо в розчахнене черевце начальника жеку, що тепер теліпається між стелею та підлогою, осатаніло рвучи кістяними наростами останні волокна, які його все ще утримують у такому положенні. Ковзаючись на слизькому паркеті, дівчинка з тріснутою губою і блідий хлопчик врешті примудряються підвестися, і всі троє кидаються до дверей, проте, не добігши кількох метрів, спиняються мов укопані.

Крізь відкриті настіж двері з коридору вже починають заходити перші із черги мертвих. Лише на мить чорні діри їхніх провалених очей затримуються на дітях, а далі вони помічають начальника жеку, який нарешті спустився додолу і тепер поспіхом намагається увіпхати своє відразливо-бліде тіло з чималим черевом, прокресленим червоною лінією розтину, у перемащений слизом сірий костюм. Він скаче на одній нозі, поспішаючи взути черевик, і страх в його невеличких хитрих очах на широкому вгодованому обличчі починає пускати перші неприємні паростки. А у дверях все більше й більше сірих постатей, вони вже давно плюнули на порядок черги, розуміючи, що так вони ні до чого не достояться і тепер кожен сам за себе, оскільки всі вони мають свою власну невідкладну справу до начальника жеку і своє найважливіше питання, яке потрібно вирішити за будь-яку ціну саме сьогодні, бо інакше чекати ще цілий рік, а це дуже довго. І начальник жеку, який, плюнувши на другий черевик, вже сяк-так вмостився за столом і навіть сховав свій переляк за спеціальними окулярами, через діоптрії яких мертві не виглядають аж настільки безнадійно і страшно. Він опанував себе і навіть кілька разів сердито крикнув у коридор, щоб врешті-решт зачинили ці кляті двері і мали совість і щоб усе ж таки в порядку черги, бо він не може приймати в таких умовах. Мертві щось схвильовано шелестять пошерхлими губами, але продовжують напирати з коридору і все щільніше обступають його стіл, а начальник жеку, зрозумівши, до чого все йде, намагається по телефону видзвонити вахтера і бодай кількох чергових сантехніків. Але це не має жодного сенсу, адже всім відомо, що досвідчені сантехніки, яким випало нещастя чергувати в ці дні, всі як один на тиждень поринають у млосні води запою, оскільки ні в кого з них немає жодного бажання зв’язуватися з мертвими. І всім також відомо, куди поділися ті недосвідчені сантехніки, які зневажили цю давню цехову традицію.

— Це що, вже дев’ять? — тихо шепоче дівчинка з тріснутою губою, приголомшено дивлячись на все нові й нові обшарпані постаті із невиразними землистого кольору обличчями, які продовжують напирати з коридору.

— А ти як думала, що ми тут вічно будемо возитися? — шипить блідий хлопчик, приховуючи переляк за своїм показним роздратуванням.

— Через двері тепер ніяк, — кульгавий хлопчик затравлено роззирається кабінетом.

— А ми б і так не могли вийти через двері, — зауважує дівчинка з тріснутою губою, не відриваючи