Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

Розділ 4 "Дорога. Ніч. Сусіди"

10 літ тому

 

Рендалл 

   ХТО МЕНЕ ТЯГНУВ за язика. Нафіга я погодився її підкинути? І взагалі, де вона живе, якщо Кейсі сказала, що нам по дорозі?

   Відчиняючи дверцята свого пікапу, я чекав поки вона сяде. Звідки в мене взялися замашки джентльмена, фіг його знає, але я стояв та тримався за дверцята, поки її маленьке тіло, дуже спокусливе… фігурне маленьке тіло майже торкається мого, сідаючи в машину. Я захряснув дверцята і хотів поправити пах, та це все одно, що сказати їй - “Ну, що до мене?!”. 

   Всівшись за кермо, я завів мотор та виїхав з парковки кафе. На дворі вже стемніло і місяць завис високо над нами. Надворі було ще тепло, серпень тішив сухою погодою та легким вітерцем, який потрапляв у відчинене вікно та заносив до авто аромат хвої. 

   — Де ти живеш?

   — Бруквуд Лейн*.

   Я міг лише важко видихнути, нахилити голову, похитати нею і знову спрямувати свої очі на миле обличчя, яке мене вибивало з колії. Ми сусіди. Я живу майже біля неї. Нас розділяє трохи лісу і це все. От поперло!

   — Клас! Ми ще й сусіди, — буркнув я.

   — Ну, вибачай, — так само буркнула вона. — Я не сусіда, ні боса не обирала.

   — З другим я тобі можу допомогти, — мою дотепність оцінив лише я. 

   — Ти знову про звільнення? — насупилась вона.

   — А хіба я говорив, що погоджуюсь із сестрою? Щось я такого не пам'ятаю, — я мигцем подивився на неї і зрозумів, що то була помилка. Її чорні очі могли спопелити мене живцем.

   — Що я тобі зробила? 

   — Я не люблю…

   — Таких як я. Це я вже чула. Ти не оригінальний, Гора м'язів.

   — Гора м'язів? — я подивився на неї. Дівчина почервоніла, як спіле яблуко в моєму саду, і зніяковівши, чарівно закліпала. Знову засвербів пах. Жесть! Ми виїхали на дорогу до лісу, обігнавши автобус, який напевно мав її відвезти до будинку. 

   — Коли ти… заступився за мене, хоч і не мав… і тепер ти ще й злишся за це на мене… — затараторила вона, а потім видихнула. — Коротше, ти такий великий… міцний… та кремезний, що перше що спало мені на думку - так це назвати тебе Гора м'язів. 

   Я підняв брову, дивлячись в її очі, думаючи зовсім не про ті речі, які б мав. Бо її оті слова - “великий, міцний… кремезний”, нагадали мені про те, що я давно декого не вигулював. І якщо б вона не була суцільною проблемою з великого міста, - я б їй дещо показав - “велике, міцне… кремезне”.

   — Геніально. 

   — А ти?

   — Що я? — не зрозумівши суть запитання, я подивився в її очі і знову пошкодував. По-перше щось кремезне на неї реагує, хоча я цього і не хотів, по-друге - я вже міг уявити ці великі очі, коли вона б… 

   — Чому Зернятко? 

   От трясця! Згадала! 

   Я назвав її так, бо коли підійшов до неї впритул, відчув легкий аромат кави, а потім подивився в її очі і знову - кава. Тож зернятко кави, перше що спало на думку.

   — Ти пахнеш кавою… як зерна кави, — кілька секунд очі в очі. Вона почервоніла. Її груди під білою майкою частіше почали здійматись. Ох! То хтось теж збуджений?! Вітаю в моєму клубі, Зернятко. Але, нам не по одній дорозі. 

   — Зрозуміло.

   Далі ми їхали мовчки. І я реально не збирався відкривати рота і тим паче слухати її, тож думав, що ми протримаємося до тих самих пір, як я підвезу її до дому, висаджу і скажу єдине слово - “Звільнена!” ну ще може - “Бувай”, але вона заговорила:

   — То, все-таки, що я тобі зробила? Ти мене не знаєш, але вже терпіти не можеш. Я не винна, що мій колишній, від якого я ховалась, приперся в Рівердейл…

   — Ховалась? — перебив її я, стиснувши кермо. Від однієї лише думки, що те недолуге могло її якось кривдити, по спині пробіг холодок і я глитнув. 

   — Я гарно роблю свою роботу. Ми з Кейсі знайшли спільну мову і…

   — Ти не відповіла, — стиснувши щелепу, я повернув ліворуч.

   — Ти теж, — я помітив, як вона набрала повітря і тихесенько видихнула. 

   — У Кейсі було чимало чого в житті… Іноді її добротою користувались і потім вона не могла… Не важливо, — я насупився і подивився на дівчину, яка кусала губи і міцно стискала сумку на колінах. 

   — Я не така. 

   Її голос тремтів. Три слова, які вишибли з мене повітря. Так просто.

   — Дакото, я правильно назвав твоє ім'я? — я добре запам'ятав її ім'я, яке сестра повторювала, захищаючи її, коли ми залишились в кабінеті. Але чомусь, я не хотів, щоб вона зважувала на це, тому увімкнув козла. Я це добре вмів. 

   — Так. 

   — Чесно, я не знаю, що з тобою робити…

   Я зупинив машину прямісінько біля її будинку, коли наші погляди зустрілись.

   — Я просто хочу працювати. Мені потрібна ця робота… 

   — А я не хочу, щоб ти працювала в моєму кафе, — стиснувши плечима, сказав я. 

   — Дякую, що підвіз, — вона взялась за ручку і відчинила дверцята. Вийшла з авто, і нахилившись, промовила: — Ти не єдиний бос Рендалле, я правильно назвала твоє ім'я? 

   Туше. Міцний горішок. Така маленька, але вміє за себе постояти.

   — Але я один із. 

   — От-от… Один із, — вона зачинила дверцята, і перейшовши на інший бік вулиці, попрямувала до невеличкого, двоповерхового будинку. Я міг лише дивитись, як її стрункі ніжки та попка віддаляються від мене і не міг сказати ні слова. Вона обернулась через плече і усміхнулась до мене. В мені все зашкварчало. — До завтра, босе. 

   Я лише що і міг похитати головою, завести двигун і поїхати геть від цієї спокусливої бійчині. Треба було гнати від гріха подалі. А ще, потрібно знайти когось поза межами Рівердейлу та випустити сексуальну напругу, і тоді може мене не буде так бісити це мале Зернятко, і що найголовніше - збуджувати. 

   Гнати від гріха подалі, ось це я повторював доки їхав ще кілька секунд. От тобі і від гріха подалі. Ми сусіди. Лажа. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍