Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

   — Ти що сьогодні кави перепила? — хмикнула я.

   — Я в таких речах не помиляюсь, повір… Дуже скоро, подружко… Дуже-дуже скоро… — вона підморгнула мені і через плече кинула: — Нарешті щось цікаве в нашому містечку.

   — Ага, моє особисте життя… весело… дуже весело.

   — Ти своє особисте життя принесла сюди.

   Знову цей мега сексі хрипкий голос, і знову ці претензії, на які я не заслужила. Розвернувшись обличчям до нього, я насупилась і відчула біль на лобі. Торкнувшись рукою там, де заболіло, я сіпнулась, забираючи пальці від місця удару. 

   — Я сюди нічого і нікого не приносила. Я не винна, що цей ідіот мене знайшов і прийшов сюди, — мовила я і моя рука знову потягнулась до місця концентрації болю. 

   — Ага, я вже помітив, що проблеми тебе самі знаходять, — він схопив мене за зап'ясток, потягнувши до себе. 

   — Що ти робиш?! — смикнувши рукою, я хотіла вивільнитись з лещата його великої, чоловічої руки, але марно було навіть намагатись. — Мужлан!

   — Розумію, ти звикла до… Ніжних ельфів… але вибачай - в нас таких немає. Якщо кортить ніжностей, сідай у авто і їдь за тим білозубим ельфом, — дивлячись мені в очі, він і досі тримав мою руку, а я вже не смикалась. — У тебе гуля на лобі. 

   — Я щойно вдарилась об стійку, коли підіймалась… — я хотіла продовжити, але він підняв вільну руку і зупинив моє пояснення. 

   — Я ж казав - ти ходяча проблема. 

   — Відпусти! 

   Я обернулась через плече і побачила, як всі на нас витріщаються, а потім над моєю головою пролунав голос Рендалла.

   — Припиніть робити ставки. Ми з нею спати не будемо. 

   Я гадала, що провалюсь під землю від цієї дикої, брутальної та не тактовної репліки.

   — Я ж казала - мужлан, — з червоними щоками та шиєю я повернула голову і задерла її, щоб краще бачити того, хто переді мною. 

   — Мені пофіг, що ти про мене думаєш, Зернятко. 

   Це єдине, що він мені сказав, а потім підвівши до холодильника, відпустив мою руку, відчинив дверцята морозилки, та діставши пакет з замороженою вишнею, приклав мені до лоба. Я сіпнулась, але поклавши руку на його руку, промовила:

   — Дякую. 

   Я гадала він забере свою руку, бо я вже підтримувала пакет, але він завис, дивлячись в мої очі. 

   — Що з тобою, Крихітко? — перелякано запитала Кейсі, виходячи до зали і підходячи до нас. Її голос змусив нас із Рендаллом повернутись, і він нарешті забрав свою руку. Пакетик ледь не впав, але я зловила його і притиснула знову до гулі на лобі. 

   — Нічого… вдарилась… Все норм, — поспішила запевнити я.

   — Рендалле, ти її рятівник! — промовив чоловік Летиції, а потім на виході тримаючи свою дружину за руку, усміхнувся. — А ставка, хлопче, вже зроблена. 

   Хтось засміявся, і я знову хотіла заховатись під стійку, і щоб мене зверху засипало вишнею. 

   — Похилі люди, а все туди ж! — похитав головою Гора м'язів.

   Вони лише усміхнулись і вийшли з кафе. 

   — Дякую за ось це… — вказавши на пакет, я поспішила покласти його на стійку і підійти до нових клієнтів, яких одразу не помітила. 

   З цього самого моменту я намагалася не потрапляти на очі Рендаллу, не розмовляти з Кейсі та не дратуватись на репліки Міранди, яка натякала на “ліжко, мене та Гору м'язів”. 

   Зміна закінчилась, і попрощавшись з Мірандою, Джеєм та Кейсі, я рушила до чорного входу. Мій дім далеко, майже у лісі, тож я зазвичай чекала на пізній автобус, а потім йшла ще трохи пішки. Не скажу, що я це все любила, бо з дитинства не дуже любила ходити сама, але зараз у мене не було вибору, і за цих два тижні я якось навчилась, впоралась і привчила себе, хоча і досі тілом бігли мурахи та холодок спиною, коли йшла біля лісу по трасі. 

   — Стій, Дакото! — почула я голос Кейсі та зупинилась. 

   — Я щось не доробила? — обернувшись по столиках, запитала я.

   — Ні, зовсім ні. Ти молодчинка, — сказала вона і усміхнулась, як завжди щиро та сонячно. — Рендалле? 

   — Що? — Рендалл підійшов до нас і я одразу вкрилась фарбою. Це погано, дуже погано так реагувати на свого боса.

   — Ти ж їдеш додому, підвези Дакоту. Вам по дорозі.

   — Ні, ні… не треба. Дуже дякую Кейсі, але я якось сама. Не треба когось турбувати… чесно, — я усміхнулась, відчуваючи ніяковіння, та не піднімаючи очей на Рендалла, повторила: — Все гаразд. Дякую, Кейсі. До завтра, — я подивилась на Рендалла. — До завтра. 

   Я не чекала, що він скаже, я і так знала, що я для нього суцільна проблема.

   — Зачекай! Я підкину тебе. 

   Я розвернулась і похитала головою. 

   — Ти не зобов'язаний. Все добре. До завтра. 

   Я знову розвернулась, але перед моїм обличчям опинилась долоня, яка не дала відчинити двері. Я провела поглядом над передпліччям… чорнила… сексуальні м'язи та чорнила, і от нарешті ці блакитно-сірі очі. 

   — Не будь дурненькою Дакото, Рендаллу по дорозі, — Кейсі насупилась, кажучи мені цим самим, що я поводжусь, як дитина.

   — Я…

   — До завтра, Кейсі, — Рендалл поцілував сестру у скроню, і подивившись на мене, зробив те, чого я боялась - збудив мене. 

   Він забрав руку з дверей, обійшов мене, і відчинивши двері, пропустив мене вперед. Я попрощалась з Кейсі ще раз, і от ми вже на парковці, і я все гадаю, що це просто фігова ідея їхати з ним в одній машині. Я біля нього плавлюсь.