Анна Харламова - Tattoo кохання та coffee , Анна Харламова

Розділ 3 "Продовження знайомства"

10 літ тому

 

Дакота

   Я НАВІТЬ не підозрювала, що в Кейсі є брат грубіян. Сексуально-мужній, нахаба-брат. Я хотіла йому подякувати, хотіла сказати, як йому завдячую за захист, але він про мене вже склав свою персональну картинку і в цій картинці я не в найкращих барвах. 

   Та щоб йому!

   — Як ти, люба? — запитала мене Ребекка, коли я підійшла щоб забрати посуд. 

   — Все гаразд. Я в нормі, — усміхнувшись, я поклала посуд на тацю. 

   Уявляю мій жалюгідно-заплаканий вигляд. Як вийти до зали, я побувала у вбиральні та була просто шокована своїм відображенням. Ніс червоний, як у Санти на Різдво, очі заплакані, а під ними потьоки туші і до того ж мої соски видно навіть через щільну тканину та бюстгальтер, немов радари, які викликають НЛО. Останнє - через цього брутального грубіяна, який притиснув мене до себе і я відчула те, що змусило мене задуматись про те, що я жінка і маю потреби. Та мої потреби не його клопіт. Хоча можна лише уявити, який цей чоловік у ліжку і… 

   Стоп! Не можна. Не можна ні-чо-го уявляти! Ні-чо-гі-сі-нь-ко!

   — Хто він такий, любонько? — з іншого столика почувся голос Летиції. 

   А що я хотіла?! Тут так заведено. Ти маєш знати про всіх і точно мають знати про тебе. Байдуже, що це особисте життя, тут такого поняття не мають. 

   — То кого віддубасив Ренді? — я повернула голову до пари переді мною. — Хто це? — наполягав Ділан.

   — Коротка версія для всіх, — почала я. — Це недолуге - мій колишній. Я покинула його і приїхала сюди. Як він мене знайшов, не знаю, але тепер знаю одне - дорогу він сюди забуде, — голосно сказала я і розвернулась, подивившись чи всі мене почули. Аж раптом моє обличчя спалахнуло. Підпираючи стіну біля стійки, на мене дивився він - Гора м'язів. Його руки були були схрещені під грудьми, він був насуплений і водночас на його губах заграла ледь помітна усмішка, яку він одразу приховав за дратівливістю. Я не змогла не зупинитись поглядом на його татуйованих руках, які грали м'язами, приваблюючи весь жіночий колектив, зібраний у кафе. Цей чоловік - чоловік. Я давно забула, як виглядають справжні чоловіки. Ну… я про м'язи, і не просто м'язи, а від роботи, а не постійних спортзалах, я про волосся під пахвами чи грудях… гадаю воно в нього там є. І звичайно великий… Стоп! Відвернись від його паху, Дакото! Розчервонівшись ще більше, я реально могла побачити його нахабний, самовпевнений погляд та піднімання кутика губ. Я попалась. Мене спіймали на гарячому. Я квапливо відвернулась від нього і стишеним голосом додала: — Кінець.

   — Амінь! — почувся голос зі столика похилої пари. Це відізвалась Летиція. — Хай той зі своїм ботоксом йде своєю дорогою, — в залі почулося хихотіння. Я і сама усміхнулась. — Я впевнена, що тут на тебе чекає початок чогось гарного, — Летиція перевела погляд за мою спину і я точно знала, що вона дивилась на Рендалла. 

   Я так і знала. Тепер нові плітки будуть мене переслідувати. Я не просила його мені допомагати, він сам це зробив. І тепер я в нього винувата, бо в мене були проблеми, а на додачу він своєю допомогою зробив так, що про нас будуть ходити чутки. Просто клас! Мені тільки цього бракувало. Та може мине… бо ця Гора м'язів точно не допустить пліток про себе. 

   — Кави? — запитала я ні в кого конкретно. 

   Хтось підняв руку з сусіднього столика і я попленталась з кавником в руках до пари молодих, немісцевих хлопців. Доки робила кроки, взагалі ігнорувала чоловіка, який намагався мене спопелити поглядом. 

   Коли я впоралась з одним столиком і поспішила до іншого біля стійки, почула слова Рендалла до Кейсі. Він хотів з нею поговорити наодинці, тож вона промовила до мене:

   — Крихітко, глянь за усім тут, поки мене не буде.

   Я подивилась в її життєрадісні та веселі очі, які наче казали,що в неї щось на думці, та хитнула головою.

   — Звичайно, Кейсі. 

   — Пішли, красеню, — мовила Кейсі до Рендалла.

   Я лише крадькома хотіла глянути в його бік, але одразу ж пожалкувала про це. Рендалл дивився прямісінько на мене, вивчаючи дві секунди, довгі-довгі дві секунди.

   — Як тебе звати?

   — Еее… 

   — Тебе так і називати? 

   Я почервоніла, розізлилась, присоромилась і хотіла вилити йому каву на голову, але кахикнувши, промовила:

   — Ні, мене звати Дакота. 

   — Хотів взнати ім'я тієї, яку скоро звільню. 

   Він підморгнув мені, і розвернувшись пішов за сестрою у бік коридору, який вів до кабінету. Мені закортіло не лише каву вилити йому на голову, але штрикнути чимось… взяти виделку і штрикнути. Хоча об його сталеві м'язи виделка напевно зігнеться в три рази. 

   — Ось це нокаут! — підійшовши до мене та перехилившись через стійку, з усмішкою до вух, сказала Міранда. — Рендалл нікого тут ще не лупцював. Це щось новеньке, — не припиняючи усміхатись, вона свердлила мене зацікавленим поглядом. 

   — Що? Що це за погляд такий? — насупившись, я показала на її обличчя соломинкою, яку витягнула з пакету, навіть не помітивши цього. 

   — Нічого, просто кажу, що наш бос не лише нікого в нокаут на цій території не відправляв, але і не давав нікому пестливих імен…

   — Можна не натякати на того, чого немає і бути не може, — почервонівши я назилила голову під стійку, наче поправляла щось під нею.

   — Ти йому сподобалась! І він затягне тебе в ліжко… хоча…

   Я хотіла випростатись і влупилась головою об стійку, що вона аж затряслась наді мною. Захникавши, я все-таки підвелась, Потираючи рукою чоло, доки моя ліпша подруга навіть не приховувала своєї самовпевненої, лукавої усмішки. 

   — От-от хоча…

   — Я не договорила, — пояснила вона, і захихотівши, додала: — А бо ти його. 

   — Що я його? — насупилась я.

   — Затягнеш у ліжко. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍