Ксенія Стрілець - Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець

Розділ 32

Аделіна

На вулиці ще білий день, а я все одно вмикаю підсвітку, щоб вивіска виглядала яскравіше. На мій подив, тепле світло ламп м'яко стелиться по квітковому декору, що прикрашає фасад, надаючи квітам натурального вигляду. При вході розташований банер, що сповіщає про відкриття, а на рецепції усміхнена Вікторія, в компанії Вадима.

– Ну що, Аделька, я тебе вітаю. Стільки сил ти вклала в це відкриття, і ось нарешті твоя студія ожила, – радісно каже друг. – Ти це заслужила!

– Це все завдяки вашій підтримці, – звертаюсь до них обох. – Дякую вам за допомогу. Без вас би я не впоралась,  – обіймаю по черзі дівчину та друга, і отримую такі ж теплі обійми у відповідь. 

– Можеш не прикидатись, знаю я тебе, як облуплену, точно ще пригадаєш мені і фарбу на підлозі, і меблі, і те що сполохав твого Коваленка, – хитро примружується, очікуючи на моє підтвердження.

Та я все це майже забула, крім останнього звісно. Але там вини Вадима немає. Він не знав, хто такий Денис і що нас пов'язує, а тим паче не знав, яку реакцію у чоловіка можуть викликати його дії. Те що для нас є нормою в нашій дружбі, для інших може вважатися перебором. Ті самі обійми між нами, на які ми вже і не зважаємо, для стороннього ока, такого як Денис, можуть виглядати більш інтимно, ніж є насправді, і саме ця думка не дає мені спокою.

– Звісно, що пригадаю, але знаючи тебе, скоро все це стане неактуальним, бо їх місце точно займе, якась нова, влаштована тобою, халепа.

– Якби не мої халепи, то ти б і до Італії не поїхала, і з босом тим своїм не закрутила і взагалі, з нудьги б померла, – обурюється так, що аж сопе наче їжак.

Мені хочеться сміятись, а от Вікторія, навпаки, аж до рота йому заглядає. Ох не знає вона ще, що доведеться їй поборотись за його серце з двома маленькими, але спритними італійками.

Дружньо заходимо до великої зали і я зупиняюсь, розглядаючи все навкруги. Невже це все моє? Наповнене світлом приміщення, прикрашено повітряними кульками, а столи для фуршету, які ми ще вчора переносили із зали в залу, ломляться від різноманітних закусок та десертів, що організувала для нас служба кейтерингу. Найнятий, Вікторією фотограф, теж не гає часу, фіксуючі найменші дрібниці не тільки свята, а й всієї студії, щоб у нашої суперадмінестраторки було вдосталь матеріалу для наповнення контенту.

– Це буде круте місце, – каже друг та обіймає мене за плечі – бо воно наповнене твоєю енергетикою.

– Дякую, – кладу голову йому на плече, запам'ятовуючи цю мить. 

А далі все, як в тумані. Гості заходять один за одним, мене без зупину вітають, обіймають, а руки ломляться під важкістю квітів. Коли я і сама готова сказати привітальні слова, помічаю, що найрідніших, а саме батьків та Софії все ще немає. 

 

Денис

Дні минають один за одним і якби не робота, то я б і не знав який сьогодні день. Хоча, саме цей тиждень хочеться забути. Стерти з пам'яті. Викреслити проблеми пов'язані з розмитненням контейнерів, яких давно вже не було і які так невчасно поновились, не бачити те, що побачив, не чути те, що почув. Просто повернутись в ту мить, коли я був безтурботний і щасливий поруч з нею, та проживати той день бабака з дня у день. 

– Вибачте, – кажу, коли розумію, що зачепив когось своїм пакетом з продуктами.

– Нічого страшного… Денис Вікторович, – лунає знайомий голос.

– Софіє, – здивований зустріччю зі своєю репетиторкою, яку вже давно не бачив, від чого стає соромно. – Радий Вас бачити.

– І я рада, – ніяково мнеться і мені хочеться якось виправити ситуацію.

– Може вип'ємо кави або чаю? Я лише продукти в машину віднесу, – підіймаю догори пакет і киваю у бік паркування біля супермаркету, де стоїть моя автівка. – Я так і не подякував вам за уроки і те, як ви допомогли мені тоді…, – зависаю, ми обидва і так розуміємо, що я маю на увазі, та про що я не говорю в голос. Про її подругу. – Я зараз трохи розгребу справи і ми можемо поновити наші уроки. Якщо ви звісно згодні.

– Пусте, Денисе Вікторовичу, ви чудовий учень і я залюбки буду продовжувати з вами займатись, але… саме зараз я дуже поспішаю, – дівчина, так само як і я, підіймає догори пакет, що тримала в руках, але на відміну від мого він подарунковий. – Сьогодні відкриття танцювальної студії Аделіни і якщо я запізнюсь, вона мене… краще не запізнюватись, – каже усміхаючись.

– Це вже сьогодні? – кидаю погляд на годинник, щоб впевнитись, що сьогодні саме двадцяте. 

– Ага. Ви прийдете? – обережно запитує, чим ставить мене в глухий кут. Звісно, що я хотів прийти на відкриття, попри всі перепони, що ставали на заваді, але кожного разу, наче спотикався об того упиря, її наче друга Вадима. Вона розповідала про нього але, як на мене, то він занадто дружній друг. Чи може все змінилось і він вже не просто друг? Я цього не знаю, та чи готовий я знову розчаровуватись? 

– Може іншим разом, – і я бачу, як розчаровано вона видихає. – Вас підвести?

– Тут же поруч, – киває в бік. – Ну я піду. Була рада зустрічі, Денисе Вікторовичу.

– Гарного вечора, Софіє, – вона рушає по тротуару, а я залишаюсь дивитись їй в слід. 

Дійсно, тут же два квартали до приміщення, в якому я бував лише раз та повз яке проїжджав десятки разів останніми днями, сподіваючись побачити її. Для чого? Гадки не маю.

Сідаю в автівку, кладу руки на кермо та двигун не заводжу, все ще розмірковуючи куди їхати. Роботу на сьогодні я закінчив, їсти не дуже хочеться, а спиртне вже не лізе. Чи то постарів, чи то зламався, але рушаю в бік дому. Ще кота завести залишилось і тоді точно старість не за горами.

Вивіски магазинів, вздовж дороги, сліплять очі неоном, зливаючись в одну суцільну пляму, але я все одно розрізняю напис “Квіти” над одним з них і тисну на гальма. Здається, мої плани міняються.

 

Паркую автівку біля будівлі, на якій вичурним шрифтом написано “Танго” і озираюсь навкруги. Наче адреса правильна і будівля та сама, але готовий присягнутися, що вона говорила мені іншу назву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍