Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

по імені, ще раз скрикнула, потім тіло її ослабло під ним, руки вчепилися йому в плечі, стегна ще деякий час рухалися з силою, що дивувала його. Нарешті вона стихла, тіло майже випросталося.

Саймон дозволив собі ще один, завершальний, рух усередині її, йому не хотілося покидати її гаряче гостинне лоно. Після чого звільнив її від себе і розтягнувся поруч із нею, притулившись до її губ вдячним поцілунком.

Це була лише перша з багатьох бурхливих ночей.

* * *

Вони благополучно прибули наступного дня в Клайвдон, і там, на своє збентеження, Дафна не покидала спальних покоїв господаря майже цілий тиждень. (Якщо не більше. І не стверджуватимемо, що вона почувала себе полоненою і рвалася на волю.)

Коли ж вони звільнилися від добровільного ув'язнення, Дафні показали майже весь замок, весь маєток — вона побачила безліч кімнат, холів, доріг і стежок, а не один-єдиний коридор, що веде з холу замку в спальню його господаря. Чимало часу провела вона, знайомлячись із мешканцями замку — служницями та слугами, дворецьким, економкою, з конюхами та кіньми у стайні.

Оскільки Саймон дуже мало жив тут, особливо в останні роки, то й сам був знайомий далеко не з усіма, і, відповідно, багато слуг ніколи не бачили свого господаря. Але залишалися ще й ті, хто знав Саймона з самого його дитинства і був беззавітно відданий йому.

Дафна розпитувала його про ті ранні роки, проте він, як і раніше, був лаконічний у своїх відповідях.

— Я жив тут до того часу, поки не поїхав до Ітона, і не вступив до школи…

Ось приблизно все, чого вона від нього добилася. І знову відчула незручність за свою цікавість і образу за стислість і сухість його відповідей.

— Ти їздив звідси до Лондона? — питала вона. — Коли ми були маленькими, нас часто возили з нашого маєтку.

— Ні, - відповів він. — Я мешкав тут. До школи. Хоча один раз побував у Лондоні… Але краще б не їздив…

У його тоні був рішучий заклик припинити подальші розмови на цю тему, проте, Дафна продовжувала цікавитись його життям і не збиралася припиняти розпитувань.

— Ти був, я вважаю, симпатичною, але хворобливою дитиною, — казала вона співчутливим тоном. — Інакше тебе так не любили б і досі ваші старі слуги. — Він нічого не відповідав на це, і вона бралася тоді розповідати про дитинство своїх братів.

— Мій брат Колін, — говорила вона, — напевно, був схожий на тебе в дитинстві. Веселий, балакучий, хоча досить часто хворів. Пам'ятаю, одного разу…

Вона завмерла того разу з напіввідкритим ротом, тому що Саймон, нічого не кажучи, повернувся і вийшов з кімнати.

Їй хотілося заплакати від образи. Але вона стрималась.

* * *

Він ніколи особливо не цікавився квітами. Його залишали байдужим і троянди, і фіалки. Але зараз він стояв біля дерев'яної огорожі знаменитого на всю округу квітника і пильно дивився на рослини. Проте не через те, що вирішив зайнятися садівництвом. Просто приходив до тями після того, як Дафна розбурхала йому душу черговими питаннями про дитинство.

Будь воно прокляте! Він і досі не міг спокійно згадувати про нього. Тому перебування тут, у Клайвдоні, було болісним. Принаймні малоприємним. А привіз він сюди Дафну тільки тому, що з порівняно близьких до Лондона володінь Клайвдон був найбільш придатний для житла.

Спогади мимоволі нагадують відчуття тих років, саме їх не хотів і боявся Саймон. Не хотів відчувати себе знову дитиною, самотньою істотою, що закидає свого батька безліччю листів, на які не приходить жодної відповіді. Не хотів згадувати жалісливі обличчя слуг, їхні співчутливі посмішки. Так, вони любили його, шкодували, але хіба це могло допомогти?

Навіть те, що вони дружно засуджували і, можливо, ненавиділи його батька, не зменшувало страждань хлопчика. Звичайно, якесь задоволення Саймон знаходив у цьому, але біль та приниження залишалися колишніми.

І сором. Найбільше його мучило почуття сорому.

Те, що його шкодують і, отже, він вартий жалості, а не звичайної уваги, як інші діти, лише додавало мук. А чого варті рідкісні зустрічі з батьком? У його дитячу голову тоді приходили думки про смерть — йому не хотілося жити, він шкодував, що колись мав нещастя народитися.

Воістину він був у пеклі і почав з нього повільно видератися тільки з вступом до школи. Це був сміливий, відчайдушний вчинок з його боку, і, на щастя, він виявився успішним.

Зрозуміло, Дафна ні в чому не винна, навіть у тому, що так наполегливо намагається розпитувати про минуле. Але пекуче почуття сорому, що збереглося з дитинства, заважає йому розповісти про все, що було… Так, сором і ще, напевно, гордість… Але чи добре це? Чи правильно?

Його руки мимоволі стиснули чавунне лиття огорожі саду, ніби він хотів розчавити почуття провини перед Дафною. Він погано обійшовся з нею. Ось чого треба соромитися!

— Саймон!

Її присутність він відчув раніше, ніж вона його гукнула. Вона підійшла ззаду, нечутно ступаючи по м'якій траві. Йому здавалося, він чує шепіт вітру в її густому волоссі.

— Які гарні троянди, — сказала вона.

Він розумів, що простими словами вона хотіла поліпшити його настрій, заспокоїти, сказати, що не тримає на нього образи. Як же йому пощастило — незважаючи на свій порівняно юний вік, його дружина виявилася розумною — ні, - мудрою не по роках! Начебто все вже знає про чоловіків, про їхні безглузді зміни настрою, про їхню огидну нестриманість.

— Мені розповідали, ці троянди дуже любила моя мати, — сказав він. — зворушливо доглядала їх. Вона померла під час мого народження, — додав він.

Дафна нахилила голову.

— Я чула про це. Як сумно.

Він знизав плечима:

— Я не міг її знати.

Навіщо він так сказав? Невже він звинувачує і свою матір теж? Але у чому? У тому, що померла і тому не спромоглася стати для нього захистом від батька? Хто знає, можливо, вона повелася б так само, як і її чоловік?

— Від того, що не знаєш матері, — почув він слова Дафни, — втрата не меншає.