Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Як давно я мріяв про це, — сказав він.

— Що ж вам заважало? — Знайшла вона сили відповісти.

— Не що, а хто. Мій найкращий друг Ентоні. Твій цербер, невсипущий страж.

Ще зусилля і вона навіть змогла посміхнутися.

— Який ви бридкий, — сказала вона. — Навіщо ви так довго мучили бідного цербера?

Проте вона майже не чула своїх слів — вся її істота знемагала від бажання.

Чому він продовжує говорити? Скоріше б… швидше!

— Я думав про вас щоночі, — чула вона його шепіт. — Про ваші губи, усмішку, про ваше тіло. І у своїх мріях я був дуже бридкий… Дуже зіпсований…

Легкий стогін зірвався з її губ. Саймон опустив з її плечей сорочку, яка теж упала до ніг.

— Але сьогодні… — казав він, — сьогодні мої нічні видіння стають дійсністю. Вони вже стали дійсністю.

Він не міг продовжувати, бо обхопив губами її пружний сосок. Вона теж нічого не говорила, їй не вистачало повітря.

Зовсім оголена, вона була в його руках, і він лагідно й обережно поклав її знову на ліжко.

Тепер його рухи стали зовсім іншими — швидкими, гарячковими, — коли він почав зривати одяг з себе, при цьому не зводячи очей з розкинутої на ліжку Дафни. Її шкіра в світлі свічок відливала кольором стиглого персика, зачіска, над якою нещодавно працював перукар, втратила вишуканість і волосся вільно падає на обличчя, надаючи йому природність дикої природи.

Саймон, з дивовижною легкістю ще кілька хвилин тому справлявся з її одягом, не міг так само легко розібратися зі своїми ґудзиками та застібками. Дафна, що уважно спостерігала за ним, почала натягувати на себе ковдру.

— Не треба, — сказав він, не впізнаючи свого голосу. — Я буду твоєю ковдрою.

Зірвавши з себе залишки одягу, вже не чуючи її відповіді (а можливо, її й не було), він накрив її своїм тілом.

— Ш-ш, — промовив він, пригнічуючи її здивовано схвильований зойк. — Тихіше. Обіцяю тобі, все буде гаразд. Довірся мені.

— Я вірю, — тремтячим голосом відповіла вона. — Але тільки…

— Що тільки»?

Його руки гладили її груди, стегна.

— Мені соромно, що я така невміла… неосвічена, — несміливо сказала вона і відчула, як у його горлі забулькав сміх. — Знову смієтесь?

— Перестань, — промимрив він, — благаю, припини, якщо не хочеш усе зіпсувати.

— Що я маю припинити? — скривджено спитала вона. — І що в цьому смішного, чорт забирай?

— О Боже, Дафф! — Простогнав він. — Я сміюся від радості. Від радості, що ти така… неосвічена. — Він знайшов її губи і після довгого поцілунку промовив:

— Пишаюсь тим, що я перший, хто удостоївся щастя торкнутися твого тіла.

Її очі розширились.

— Це правда? — спитала вона. — Щодо щастя?.. Ви… ти (вона вперше назвала його так) не жартуєш?

— Чиста правда, — відповів він таким тоном, що вона одразу повірила. — Цієї миті я готовий убити будь-кого, хто завадить би нам. Будь це навіть твій улюблений брат Ентоні!

На його подив, вона розсміялася.

— О, Саймон! Як чудово, що ви… ти такий страшний ревнивець! Дякую.

— Подяку я сподіваюся заслужити пізніше.

Раптом у її очах майнув лукавий, привабливий вогник.

— Можливо, — прошепотіла вона, — я теж заслужу на твою подяку.

Він відчув, як її ноги здригнулися, стегна трохи розсунулися.

— Я вже дякую тобі… вже… — промовив він.

Його надмірно збуджений орган кохання палив їй живіт; Саймон насилу стримував бажання відразу проникнути в неї і завершити те, про що мріяв, бо пам'ятав, нагадував самому собі: ця перша ніч цілком її — Дафни — і для неї, а не для нього. І вона не повинна, в жодному разі не повинна злякатися чогось, зазнати неприємних емоцій. Його обов'язок — захистити її від цього. Тільки радість, тільки задоволення, блаженство повинні супроводжувати її в цій першій подорожі у світ сексуального життя.

Він знав, відчував: вона вже хоче його, знемагає від бажання, нехай, не такою мірою, як він. ЇЇ дихання ще більше почастішало, очі заволокло серпанком жадання.

Але він вирішив, що цього мало. Вона повинна знемагати, згоряти від пристрасті — тоді їй легше буде прийняти його, легше перейти межу невинності. Він знову почав її цілувати. Не тільки губи — груди, плечі, живіт… Вона стогнала і звивалася під його тілом, в очах з'явилися іскорки божевілля, і лише тоді він опустив руку і доторкнувся до її лону.

Це викликало взаємний стогін, він переконався, що воно — вологе і жарке — по-справжньому готове до його вторгнення.

Коли він прибрав звідти свою руку, це викликало в неї звук.

— Зараз тобі стане трохи боляче, — промовив він хрипко, — але я об-біцяю…

— Боже, зроби це! — простогнала вона, хитаючи головою з боку на подушці. І він послухався.

Він увійшов до неї одним сильним рухом і одразу відчув, як піддалася цнота, проте не почув крику болю.

— Все добре? — Видихнув він.

Вона кивнула, продовжуючи уривчасто дихати.

— Тільки якесь дивне відчуття, — промовила вона потім.

— Не боляче?

Вона похитала головою, посмішка торкнулася губ.

— Все дуже добре, — прошепотіла вона. — Тільки раніше… коли рукою… було ще краще.

Навіть у тьмяному світлі свічок він побачив, що фарба залила їй щоки.

— Ти так хочеш? — теж пошепки спитав він, наполовину звільняючи її від своєї присутності в ній. — Так краще?

— О ні! — майже крикнула вона.

— Тоді так?

Він знову увійшов до неї. Вона застогнала.

— Так… Ні… Так… І ще… Якщо можна…

Він почав рухатися в ній, повільно та обережно. Кожен рух викликав її легкий стогін, ці звуки зводили його з розуму, змушували діяти енергійніше.

Стогін перейшов у крики, дихання стало ще більш уривчастим, і він зрозумів, що вона близька до кульмінації. Його рухи стали швидше, він стиснув зуби, намагаючись стримуватися, щоб не прийти раніше, ніж вона, до завершення.

Вона зі стогоном назвала його