Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

Але по суті, кого це особливо цікавить? Так що ваш автор змушений на якийсь час замовкнути.

«Світська хроніка леді Уїслдаун», 28 травня 1813 року

Їй здавалося, вона знову знаходиться в саду у леді Троубрідж, з тією різницею, що зараз можна було нікого не побоюватися — ні розлючених братів, ні випадкових свідків, ні світських чутків. Зараз у саду… тобто в досить непоказній кімнаті були тільки вони — законне подружжя, яке могло поводитися, як їм заманеться, і робити, що хоче…

Але що?.. Цього вона ще не знала. Проте їй було обіцяно, що вона дізнається.

Губи Саймона торкнулися її губ, вони були ласкаві, але вимогливі. Їх дотик викликав у неї невідомі доти відчуття, неясні спонукання та бажання.

— Говорив я тобі, — почула вона його переривчастий шепіт, — як мені подобаються куточки твого рота?

— Н-ні, - відповіла вона, не знаючи, чи варто взагалі відповідати на такі зізнання.

Його язик торкнувся цих куточків, їй стало лоскітно, вона не втрималася від сміху.

— Не треба!

— Треба, — відповів він і продовжував:

— А казав я тобі, як мені подобається твоя посмішка?

Їй хотілося знову щось відповісти, але вона вирішила не робити цього і просто усміхнулася.

— Вона займає в тебе половину обличчя. — Мабуть, він продовжував говорити про усмішку.

— Але це жахливо, якщо так! — Вигукнула вона. — Як у дурня!

— Це чудово, — запевнив він її.

— Нічого подібного! Ви маєте слабке уявлення про канони жіночої краси, Саймон.

— До біса всі канони!

— Ой, Саймоне, — зітхнула вона. — Ви справжній дикун. Чудовий, своєрідний дикун.

— Я дикун?

Його губи стали наполегливішими. Їй на превелику силу вдалося промичати ствердну відповідь.

— Слово, яким ти мене назвала, — сказав він із награним обуренням, — майже таке ж погане, як імпотент.

Вона стала серйозною.

— Я не хотіла вас образити. Вибачте, заради Бога. Він благородно відповів на її вибачення:

— Ти тут ні до чого. Це твоя гідна матінка поселила в тебе в голові подібні підозри. Я ладен убити її за це!

Дафна засміялася:

— Бідолашна мама.

Саймон так притиснув її до себе, що вона зігнулася і відчула, як він торкнувся її живота і лону, викликавши якісь незрозумілі відчуття.

— Думаю, мені залишається лише одне, — почула вона шепіт губ, притиснутих до її вуха, — довести мої можливості.

Він обережно підняв її і поклав на ліжко. Дафна відчула, що дихання йде геть із її грудей. Вона не бачила нічого, крім його наполегливих світлих очей. Весь решта світу перестав існувати, його не було. Не було стін, стелі — нічого.

Можливо, він все ж таки був, цей світ, але його зараз цілком затуляла постать Саймона, його очі, що схилився над нею.

Він нахилився ще нижче. Цього разу поцілунок не був легким чи ніжним, навпаки, вимогливим, владним. Він не просто торкався губ, він пожирав їх. Його язик проник до неї в рот і поводився, як господар.

Потім Саймон опустився на ліжко біля неї, продовжуючи притискати її до себе, і цього разу вона явно відчувала збудження внизу його живота.

— Сьогодні, - хрипко прошепотів він, — ти станеш моєю.

Тільки моєю.

Її дихання почастішало, воно здавалося їй гучним, як удари набату, його звуки наповнювали всю кімнату. Саймон був так близько — весь, усе його тіло. Це було те, про що вона мріяла, що намагалася уявити собі з тієї хвилини, коли того ранку в Ріджентс-парку він сказав, що одружується з нею. Але ніколи вона не думала, не могла подумати, що це так хвилююче, так захоплююче… Чудово. Вона не відчувала зараз тяжкості його великого м'язового тіла, з-під якого не могла б уже вирватися, навіть якби захотіла.

Хоч як дивно, їй подобалося почуття власного безсилля. Він міг зараз робити з нею все, що не забажає, і вона була готова дозволити йому це.

Його тіло здригнулося, з губ зірвалося ім'я «Д-даф…», вона з деяким задоволенням усвідомила раптом, що теж має над ним владу: він так нестримно бажає її, що майже не в змозі говорити, насилу вимовляє її коротке ім'я.

І, здобувши цю впевненість, вона раптово відчула, що її тіло саме знає, що треба робити, як поводитися. Її стегна розкрилися назустріч йому, і коли його руки торкнулися спідниць, почали піднімати їх, вона мимоволі обвила ногами його тіло, що має силу притиснувши до нього своє жарке лоно.

— О Господи, Дафно, — видихнув він, трохи підводячись на ліктях, — я не можу більше… не можу витримати.

- І не треба, — відповіла вона, не зовсім розуміючи, про що вони говорять.

— Ми надто поспішаємо. — У його очах промайнула звична іронія. — Але в такому разі нам слід подумати про наш одяг.

— Одяг? А що з ним?

— Він нам заважає. Треба якнайшвидше позбутися його.

З цими словами він підвівся з ліжка і підняв з нього Дафну, яка спочатку ледь не захлинулась від обурення: їй здалося, він вирішив пожартувати з неї в такий невідповідний момент.

У неї послабшали ноги, вона мало не втратила рівноваги, але він не дозволив їй цього зробити. Його руки стали пестити її оголені сідниці, і він промовив із сумнівом у голосі:

— Не знаю, як краще вчинити — зняти твою сукню через голову або спустити до ніг?

Він з такою природністю запитав, що вона мало не стала відповідати, але вчасно схаменулась.

Спочатку її образила неприпустима жартівливість у такі хвилини, але тут же вона виправдала його тим, що він робить це навмисно — щоб зняти надмірну напругу, і головним чином з неї.

Він швидко відповів собі вибравши другий варіант, і незабаром одяг лежав біля її ніг. Тепер вона була оголена, якщо не брати до уваги короткої і тонкої шовкової сорочки, крізь яку просвічувало тіло і темніли затверділі соски.

Крізь шовк він гладив її груди, і ця подвійна ласка — пружного шовку та його рук