Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Так, — погодився він. — Мабуть, так.

Пізніше того ж дня, коли Саймон вирушив кудись у справі маєтку, Дафна подумала, що зараз найкращий час ближче познайомитися з економкою, місіс Коулсон. Хоча ще не було вирішено, який із маєтків вони виберуть своєю основною резиденцією, Дафна не сумнівалася, що в Клайвдоні їй доведеться бувати досить часто, а тому вирішила, як радила мати, не відкладати в довгу скриньку довірчу бесіду з однією з головних персон у замку.

Вона зайшла до місіс Коулсон у невелику кімнату за кухнею незадовго до вечірнього чаю і застала господиню, привабливу даму років п'ятдесяти, за складанням меню на наступний тиждень.

— Місіс Коулсон? — вимовила Дафна, тихенько постукаючи у відчинені двері.

Економка підвелася зі стільця.

— Міледі, - сказала вона з поклоном, — вам слід було покликати мене.

Дафна зніяковіло посміхнулася. Вона ще не звикла до свого перетворення з «міс» на «міледі».

— Я вирішила пройтися замком, — сказала вона вибачливим тоном, розуміючи, що її поведінка виходить за рамки всіх пристойностей і традицій. — І ось зазирнула до вас. Якщо ви маєте трохи часу, місіс Коулсон, — продовжувала вона, — сподіваюся, ми познайомимося ближче, і ви допоможете мені краще дізнатися про цей будинок. Ви давно служите в замку, і хто, як не ви, зуміє багато про що розповісти.

Економка посміхнулася. Їй припав до душі простий дружній тон нової господині.

— Звичайно, ваша світлість, — відповіла вона. — Що саме ви хотіли б дізнатися?

— О, нічого певного. Зрозуміло, більше про цей маєток, в якому ми, напевно, доволі часто житимемо. Може, ми з вами поп'ємо чаю в Жовтій вітальні? Мені вона подобається, у ній сонячно та тепло. Я хотіла б навіть перетворити її на свою власну.

— Ви маєте рацію, міледі. Колишня герцогиня, мати його світла, теж її любила.

Дафна на хвилину задумалася, чи повинна вона відчувати з цього приводу незручність, і вирішила, що ні — просто її смак у чомусь співпадає зі смаком покійної матері Саймона. Що тут таке?

— Я приділяла особливу увагу цій кімнаті, — продовжувала місіс Коулсон, — усі минулі роки. А близько трьох років тому змінила оббивку меблів. Їздила до Лондона, щоб знайти точно таку, якою була раніше.

— Як мило з вашого боку, — схвалила Дафна, виходячи разом із співрозмовницею з кімнати. — Колишній герцог, мабуть, дуже любив дружину, якщо велів стежити за кімнатою, яка їй так подобалася.

Місіс Коулсон відповіла після деякої затримки:

— О, ні, це було моє рішення, міледі. Небіжчик герцог видавав певну суму взагалі на підтримку будинку. Але впевнена, що нинішній герцог схвалить мене за те, що я зберегла у незмінному вигляді улюблену кімнату його матері.

Місіс Коулсон віддала розпорядження сервірувати чай у Жовтій вітальні.

— Ваш чоловік, міледі, ніколи не бачив її, бідолаху, — продовжувала вона. — Ох, яка то була страдалиця! Як багато хворіла! І все ж таки зважилася — старий герцог так цього хотів — народити ще одну дитину. До цього її новонароджені всі як один помирали. То були дівчатка, а господар хотів сина. Він вимагав сина… — Вона помовчала, мабуть, обтяжена спогадами. — Знаєте, адже я тоді не доглядала весь будинок, а була особистою покоївкою герцогині. Навіть ніби компаньйонкою. А моя дорога мати, царство їй небесне, служила в неї нянею.

— О! — Вигукнула Дафна. — Ви були досить близькі до господині.

Вона, звісно, знала, що найчастіше аристократичні сім'ї обслуговуються цілими поколіннями слуг.

Місіс Коулсон стримано кивнула головою.

— Так, її світлість ділилася зі мною багатьма своїми радощами та прикростями. — Вона зітхнула. — Тільки радощів було зовсім небагато.

Вони вже увійшли до Жовтої вітальні, і Дафна опустилася на жовту софу.

— Сідайте й ви, місіс Коулсон, — запросила вона. Та трохи повагалася, чи може собі дозволити таку вільність, але все-таки присіла.

— Повірте, — продовжувала вона, — її смерть розбила мені серце. — Вона винувато подивилася на Дафну. — Ви вибачте, що я так говорю?

— О, що ви, звичайно, місіс Коулсон. — Їй хотілося якнайбільше почути про цю сім'ю, особливо про дитячі роки Саймона. — Будь ласка, розповідайте ще.

Очі економки знову затьмарилися.

— Ах, це була така жінка!.. Я говорю про герцогиню. Найдобріша душа на світі, У них з герцогом… як би це сказати?.. не було особливого кохання… Ні, не було. Але вони непогано ладнали один з одним. — Вона випросталася. — І знали свої обов'язки. Відповідальність перед родом. Розумієте мене, міледі?

Дафна ствердно кивнула. Місіс Коулсон продовжувала. Вона вже смакувала.

— Хазяйка теж хотіла… дуже хотіла народити сина. Лікарі всі як один твердили «не можна», але вона вирішила будь-що… — Оповідачка опустила очі, ненадовго задумалася. — Як вона плакала в мене на руках щомісяця, коли бували місячні. Розумієте? Замість того, щоб…

Дафна знову кивнула, ховаючи за цим рухом дивне тяжке почуття. Їй було важко чути про мужні зусилля нещасної хворої жінки, завдяки яким народився Саймон. Її Саймон. Який сам і чути не бажає про дітей. Про народження їхніх дітей.

Місіс Коулсон не звернула уваги на її сум'яття. Вона продовжувала:

— Як часто я чула від неї скарги, що яка вона герцогиня, якщо не в змозі продовжити рід. Як вона плакала, бідолаха! Щомісяця… Щомісяця…

Мимоволі Дафна подумала, чи готова їй схожа доля: плакати щомісяця про своє безпліддя? Але ж це не так! Їй заздалегідь відомо, що дітей у неї не повинно бути… Не повинно… Тільки чому?.. У ній визрів протест…

Здається, економка знову каже щось?

— …і мало не рахували, і вона думала так, що вина цілком на ній. Що вона — безплідна смоковниця. Але хіба це справедливо, питаю вас? Хіба завжди жінка винна? А чоловік завжди ні до чого?

Дафна мовчала.

— Я так і твердила їй знову і знову, що вона не повинна брати всю провину на себе. Я казала… — Місіс Коулсон замовкла, почервоніла й проковтнула, перш ніж знову заговорити. — Чи можу я бути відвертою з вами, міледі?

— Звісно. Будь ласка продовжуйте.

— Я казала, значить… Це мені ще, пам'ятаю, моя добра матінка тлумачила: що утроба, значить, нічого не може вдіяти, якщо насіння