Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Воспринимаю мира красоту. «Улетает последняя стая…»
Улетает последняя стая Нитью рваною в небе осеннем. С ней остатки тепла улетают, Летний шарм предавая забвенью… И хоть взор еще радуют краски Погрустневших лесов одеянья, Больше нет уже солнечной ласки, Душу гложет лишь грусть расставанья. Каждый день темно-серые тучи Как-то ближе к земле и все гуще. Только изредка солнечный лучик Обещает нам радость в грядущем. «Сьогодні дощ… Скоріше, мабуть, мряка…»
Сьогодні дощ… Скоріше, мабуть, мряка. Дрібні краплини сіє неба сито. Після спекот – це осені подяка, Ще й місто поволокою повито… Як і у нас, усі тут поспішають, І під ногами жовтий лист лопоче. Як і у нас, тут дзеленчать трамваї Й швидкі авто жовтаві мружать очі. Так, дуже схоже… Одного немає: Подій напруга мозок так не тисне, І біль сердечний наче відпускає, Й тягар проблем так на плечах не висне. Кудись тікає днів шалена втома… Отак, здається, жити б і радіти. Та думка мучить: як воно там, вдома? І так, що миттю хочеться летіти. Однак потрібні кілька днів спокою І у думок потоці певні зміни… От під дощем берлінським я постою, І все в нас буде добре. Неодмінно! «А по Берлину тоже ходит осень…»
А по Берлину тоже ходит осень. И тоже золотистая такая, И дарит людям в хмуром небе просинь, И листьями дороги заметает. Они так полыхают на прощанье, Умытые осенними дождями. А сердце замирает в ожиданье, Что будет дальше с Родиной и с нами… «Як швидко