Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Нам потрібно дійти до мене додому, щоб відчинити двері.

–Це я пам’ятаю, але ти пропустив найважливіший момент.

–Який?

–Як ми, бляха, туди доберемось?

Адам підійшов до дороги і махнув рукою, спиняючи машину таксі.

–Ось так.– сказав він Скарлет.

Вона зітхнула і підійшла до машини, сівши на заднє сидіння. За вікном вулиця не змінювалась, хоча відчувалось, що авто рухається. Все вкривали тіні, які згущувались, немов хтось занурив пензлик з чорною фарбою у воду.

–Приїхали. З вас двадцять баксів.

Адам всміхнувся Скарлет і дістав з задньої кишені джинсів знайдені на початку гроші.

Вони залишили авто і опинились посеред темряви.

–Прекрасно. – хмикнула Скарлет у пітьму.–То куди нам далі?

Адам вдягнув окуляри.

–Прямо, там є ліхтар.

–Він світиться?

–Слабенько. Дай руку.

–Може, даси окуляри мені? Я нас проведу.

–Ти не знаєш цього району. Я дійду туди швидше. Тобі доведеться мені довіритись.

Скарлет зітхнула і взяла хлопця за руку, йдучи за ним навпомацки.

–Обережно, бордюр.– попередив він.

Вона підняла ногу, зробивши крок вперед. Адам розглядав темну вулицю елітного району, де рядами стояли чотириповерхові приватні будинки з терасами, сидіннями-гойдалками і басейнами. Він пригадав неприємних вічно нещирих сусідів, що так і намагались зазирнути за тин будинку Адама і поморщився. Дивні люди, що живуть у не менш розкішних умовах, знаходять у собі сили заздрити сусідам. Огидно.

Все що було за межами старенького ліхтаря, який не зносили бо він був частиною історичної будівлі поруч, вкривала густа тінь. До його будинку йти ще хвилин сім, не менше. Він відпустив руку Скарлет і став навшпиньки, щоб дотягнутись до вкритої пилом кришки.

–Що ти робиш?

–Просто постій поруч. Зараз буде світло.

Він дістав запальничку і чиркнув по кресалу, доки не з’явився блакитний вогник. Він повернув коліщатко із подачею гасу і запалив. Закривши кришку, він опустився нижче і зняв окуляри. Сяйво ліхтаря не було надмірно яскравим, проте воно розсіяло тіні позаду.

–Ніколи б не подумала, що буду вдячна чийсь необачності.– пробурмотіла вона, чим викликала усмішку Адама.

Адам взяв Скарлет за руку і повів вперед.

–Я бачу, куди йти.– відпускаючи його руку, сказала вона.

Дійшовши до необхідної точки, Адам застиг. Будинку на місці не було, ніби хтось просто взяв всю ділянку і кудись переніс.

–Куди тепер?

Він нахмурився.

–Ми взагалі-то тут.

–Але будинок зник?

–Так…

Скарлет важко зітхнула.

–Чекай.

Адам підійшов до дівчинки, що біля сусіднього будинку гралась із лялькою. Біля неї бігав коричневий бладхаунд, рік тому у нього був такий собака, його звали Марлон Брандо, на честь улюбленого актора Адама. Але він сильно захворів і його довелось приспати. Хлопець досі страшенно сумує за улюбленцем.

–Привіт.

–Привіт.– всміхнулась вона.–Ти гарний.

–Дякую.– вишкірився Адам.– Ти теж гарна.

Дівчинка вдоволено всміхнулась.

–Не підкажеш, он-там, був будинок?

–Наче був.

Подув вітерець і дівчинка затремтіла, продовжуючи гратись.

–Ось, тримай.– сказав Адам, вдягнувши на неї свою колись загублену майстерку.

–Така тепленька.– всміхнулась дівчинка.

–Не знаєш, куди подівся будинок?

–В тебе немає листочка, щоб записати?

–На жаль, ні.

–Перевір свої кишені. В мене буває, я забуваю, що туди кладу.

Адам, поліз до кишені і дістав звідти квиток на автобус.

–Ось.

Дівчинка взяла його і перевернула, показуючи Адаму.

–То ти ж знаєш куди йти!

Адам уважно поглянув на написи квитка.

Мрія→Вулиця→Крамниця→Провулок→Свер→Кав’ярня→Ліхтар→Пустка→Дівчинка→ТРЦ→Ліфт→Сходи→Парковка→Двір→Смерть→Вихід.