Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Оце так, хто б міг подумати, що ревний захисник пацифізму розпускає руки.

–Більше ні. Я тоді йому носа розбив. Мати чиюсь кров на своїх кістяшках не надто приємно. Мені не подобається бути агресором.

–То ти став жертвою?

–Якщо уникати агресорів, ти не станеш їх жертвою.

–Яке наївне твердження.– закотила очі вона.

І вони пішли вперед, прогулюючись довкола фонатну. Раптом Адам широкими кроками рушив до лавки.

–Дивись! Це ж мій телефон!

–Ти губив усе, що мав, чи робив це винятково? Тобі батьки не прив’язували рукавички мотузками?

–Ні. Просто купували нове.

–Ну звісно…

–Слухай, я намагаюсь вибратись звідси.– роздратовано кинув він.– Було б непогано, якби ти мені допомогла.

–Допомогла з чим? Збирати загублені речі, мов якесь бюро знахідок?

–А ти бачиш інший вихід?

Адам увімкнув телефон і перевірив останні повідомлення. Одне з них містило аудіозапис. Адам тицьнув на кнопку включення. Прозвучала мелодія з фургончика з морозивом.

–Що це ще значить?

Локація знову змінилась, тепер це був провулок біля нічного клубу «Бункер». Люди, що нагадували тіні, стояли і курили, не реагуючи на Скарлет та Адама, що йшли повз. Скарлет відчула, як на щось стала і мало не спіткнулась. Вона присіла і підняла золоту зіппо з відкидною кришкою.

–Чуєш, не твоє?

–Та ні, я…Чекай.– він перехопив запальничку і відкрив кришку. З внутрішнього боку було гравіювання «Моєму любому Альберту у день народження нашої родини. Даяна».

–Так, це моє.

–Я чогось не знаю, Альберте?– здійняла брову вона.

–Вона належала моєму діду. А коли він помер – я забрав її собі. Тож формально, вона моя.

–І ти її загубив.

–Так, загубив! – підвищив голос він.– І пустив скупу сльозу за нею, це дорога мені пам’ять!

Шум натовпу став гучнішим, до нього додався стукіт тарілок. Вона озирнулась, розуміючи, що знаходиться прямо посеред кав’ярні.

–Гаразд…Що ти міг загубити тут?

–Гадки не маю. Я давно тут не…ееей! Дивись!

Він підбіг до підвіконня, знайшовши зламані окуляри, що припали пилом.

–Ти викинув їх тут?– спитала Скарлет.

–Не викинув, а лишив. Ну, для антуражу. Тут такий ґранж, вони вписувались.

–Як скажеш.– зітхнула вона.

Адам здмухнув пил і натягнув окуляри на себе. Тріщина пролягала прямо по центру скоби, яка лягала на перенісся. Тож сиділи окуляри, м’яко кажучи не надто добре.

–Не твоя форма.– скептично покосилась на нього Скарлет.

–Ой, заціпся! Я любив їх.

–Помітно.– пробурмотіла вона.

Залишивши кав’ярню Адам, ледь не зіткнувся із собакою, якого жінка саме вигулювала на повідку.

–Обережніше!– крикнув їй у спину він.

–Уявні друзі?–прокоментувала Скарлет.

–Що?

–З ким ти говорив?

–Ну, жінка і собака, ти не бачила?

Скарлет похитала головою.

Адам підняв окуляри, ні жінки, ні собаки не було, вони стояли посеред безлюдної вулиці. Тоді він одягнув окуляри знову: довкола снували люди, кожен у своєму темпі і всі у різних напрямках, одні бігли і поспішали, інші повільно рухались вздовж будівель.

–Ці окуляри чарівні!

–Слово «зламані» звучить не так.– відповіла вона.

–Сама поглянь.– він передав окуляри дівчині.

Вона взяла їх і здмухнула пил, перш, ніж одягнула на себе.

–Оце вже цікаво.– пробурмотіла вона, озираючись навсібіч.

–Я ж казав!– сповнений ентузіазму, Адам мало не стрибав.

–Так, гаразд…

–Скажи це!

–Вони чарівні, гаразд?– роздратовано кинула вона.– Ходімо вже!

Адам одягнув окуляри знову і помітив, як у чоловіка, що йшов перед ними з кишені випав автобусний квиток. Він підхопив його і хотів віддати йому, але чоловік уже побіг вперед.

–Що там?

–Щасливий квиток на автобус. – він зняв окуляри і одягнув їх на Скарлет.– Бачиш?

Вона поглянула на маленький папірець, який він тримав між пальцями. Назва автобусу, а на звороті перелік не пов’язаних між собою слів, надрукованих, як це зазвичай роблять із маршрутом автобуса.

Мрія→Вулиця→Крамниця→Провулок→Свер→Кав’ярня→Ліхтар→Пустка→Дівчинка→ТРЦ→Ліфт→Сходи→Парковка→Двір→Смерть→Вихід.