Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Він ніжився в обіймах Кортні і раптом усвідомив: якщо він лишиться тут, то і Скарлет не матиме можливості втекти. Якимось чином він затяг їх обох до цієї ілюзії і тепер, якщо помиратиме він – помре і вона. Розуміння цього боляче вкололо його у скроні. Він не може лишитись, бо на його руках загине вже друга дівчина. Він згадав Скарлет у попередній симуляції, її розслаблене обличчя на його колінах. Ні, він не може так вчинити з нею. Адам підняв голову і обережно поставив Кортні на підлогу.

–Ти куди?

–Дещо забув на зніманнях. Я повернусь.

Він брехав їй, бо знав, що якби вона попросила лишитись – він би зробив це. Але зараз він ризикував не лише власним життям.

Адам побіг до парковки, де так і стояла Скарлет, склавши руки на грудях.

–Я вже думала ти не повернешся.– похмуро промовила вона.

–Чому ти не сказала?– спитав він.

–Що?

–Що сама не вибралась би?

–А це не очевидно?– здійняла брову вона.

–Ні. –хитав головою він.– Ти не сказала про це свідомо. Чому?

–Як це, «чому»? – обурилась вона.– Бо це має бути твій вибір, а не твій комплекс рятівника. Ти мав сам прийняти рішення лишити цю всю оману і піти.

Адам опустив голову.

–Мені справді шкода, хмаринко.– пом’якшилась вона.

–Так. Мені теж.

–Адаме! – ніби нізвідки взявся голос режисера.– Більше стурбованості в голосі. Ти занадто стриманий. Все життя йде з-під ніг, важкий вибір, який ти приймаєш, має відображатись на твоєму обличчі, зрозумів?

–Що за хрінь?– здивувалась Скарлет, розуміючи, що довкола них ціла знімальна команда.

–Просто не зважай.– зітхнув Адам.

–Повтор із репліки «Мені справді шкода». – гаркнув режисер.–Мотор…Почали!

–Я не…–розгубилась Скарлет, роззирнувшись.–Мені повторити?

–Ні. Це просто ілюзія. Я розберусь.

– Добре, тільки не облажайся.– знизала плечима вона.

– Ого, ти вперше довіряєш мені?– зиркнув на неї Адам.– Це має бути історичний момент!

– Я просто не хочу здохнути через твою дурість.– пробурмотіла вона.

–Справедливо.– Адам підняв голову, повернувшись– Стоп. Знято!

Раптом, яскравий спалах засліпив обох.

І вони знову опинились у коридорі. Адам йшов мовчки, Скарлет теж вирішила нічого не коментувати. Коридор радше нагадував вузьку вулицю. Адам спинився і підняв двадцять доларів, що лежали складеними тричі.

–У симуляції є гроші?

–Схоже на те.– Адам запхав гроші у задню кишеню штанів.–Це схоже на район, у якому я брав уроки акторської гри.

–Район? Хіба ти не ходив у якусь модну школу майбутніх лауреатів Оскара?

–Ні, я займався з актором театру разом з кількома дітьми. Він водив нас до старого театру і вчив декламувати зі сцени без мікрофону.

–Цікаво.

–А ще він бив нас по лопатках палицею, якщо ми не тримали осанку. Бо «актор має з гордістю нести це звання.»– пародіюючи хриплий голос, просичав він.

Скарлет розреготалась.

–Беру слова назад.

Локація змінилась, вони ніби увійшли до іншого району, де була купа магазинчиків, захованих у тінях. Скарлет та Адам роззирнулись. Вулиця здавалась мертвою, жодної людини або звичного шуму міста.

–Я…–він спинився, побачивши на дверях музичного магазину, зав’язану трикотажну майстерку темно-сірого кольору із яскраво синіми і салатовими світловідбивними стрічками. Хтось пов’язав її рукави, лишивши на ручці.

–Не може бути…

Адам піднявся і дістав майстерку, розв’язавши рукави.

–Що? –не зрозуміла Скарлет.–Так роблять, якщо хтось загубив річ.

–Та це я її загубив! – крикнув він.– У випускному класі. Я страшенно любив її. Вона стильна, зручна і тепла.

–Ти не можеш бути певен, що це вона.– нахмурилась Скарлет.

–Можу, тому, що…– він поліз до кишені і дістав звідти ключ із брелоком у вигляді мініатюрного Дарта Мола.– Це мої ключі від дому. Думаю, це знак. Нам треба дібратись до мого дому, там будуть двері на вихід з цієї божевільні.

–Отже нам треба ходити вулицею і сподіватись, що ми знайдемо всі речі, які ти колись губив, щоб таким чином знайти двері?

–Якось так.– знизав плечима він.

Локація змінилась на сквер із фонтаном і лавками довкола.

–О, сюди я приходив обідати. Моя школа через дорогу.

–Ти ходив до державної школи?

–З шостого класу.– кивнув він.– До цього навчався у приватній, але мене виключили.

–Тебе?– Скарлет розреготалась.– За що це?

–Я побив однокласника, який мене ображав.