Марія Кореллі - Спокута сатани

class="p1">− Вельми дивним чином, − відповіла вона, − і цілком несподівано. Урок видався мені легким, занадто легким, Джеффрі… − вона помовчала, дивлячись мені просто у вічі. − Я розповім, як навчилася… але не тепер… іншим разом. − Вона засміялася, але якось силувано. − Я розповім тобі… коли ми будемо одружені.

Вона неспокійно озирнулася довкола, потім, забувши раптом свою звичну стриманість і гордість, упала в мої обійми й цілувала мої вуста з такою жагою, що в голові моїй запаморочилося.

− Сибілло! Сибілло! − бурмотів я, пригортаючи її до себе, − люба моя, ти кохаєш мене! Нарешті ти мене кохаєш!

− Мовчи! Мовчи! − мовила вона, задихаючись. − Ти повинен забути цей поцілунок, це було надто сміливо. Я не хотіла цього…я думала про щось інше, Джеффрі! − її маленькі ручки палко стиснули мою долоню. − Я б хотіла ніколи не знати кохання; доки я не знала, я була щасливіша! − її брови насупились; вона сквапливо вела далі, задихаючись: − Тепер я хочу кохати! Я жадаю цього! Я хочу потонути в коханні, розчинитися в ньому, бути ним убитою! Ніщо інше не задовольнить моєї жаги!

Мої руки досі обіймали її стан.

− Чи не говорив я, що ти змінишся, Сибілло? − прошепотів я. − Твоя холодність, твоя нечулість була неприродною − це не могло тривати довго, моя люба, я завжди це знав!

− Ти завжди знав! − повторила вона з відтінком зневаги. − Але ти й досі не знаєш, що сталося зі мною, − ні, Джеффрі, ти не знаєш, доки я не сказала тобі!

Вивільнившись із моїх обіймів, вона нахилилася й зірвала у траві кілька блакитних дзвіночків.

− Глянь на ці маленькі квіточки, що мирно ростуть на березі Авону. Вони нагадують мені, якою я була саме тут кілька років тому; я була такою самою щасливою і, гадаю, невинною, як вони! Я не мала жодної лихої думки, я лише мріяла про кохання − про кохання чарівного принца до чарівної принцеси, і ця мрія була невинна, як мрії квітів! Я була такою, якою я хотіла б бути й тепер, але якою не буду більше ніколи!

− Але ти дуже вродлива і мила! − сказав я захоплено, спостерігаючи за ніжним виразом її гарного обличчя, коли вона переносилася думками в минуле.

− Ти говориш як чоловік, цілком задоволений вибором дружини! − сказала вона зі своїм звичним цинізмом. − Але я знаю себе краще, ніж ти знаєш мене. Ти називаєш мене вродливою та милою, але не можеш назвати мене доброю. Я недобра. Навіть те почуття, яке охопило мене…

− Я знаю, − швидко промовив я, беручи її за руки і дивлячись пильно їй в очі. − Я знаю, можеш не говорити: це пристрасть і ніжність справжньої жінки!

Вона якусь хвилину мовчала; потім усміхнулася − чарівно і млосно.

− Що ж, якщо ти знаєш, мені немає потреби говорити. Однак не варто лишатися тут довше та балакати про дурниці: «товариство» похитає головою і знеславить нас, а деякі дами-дописувачки вишлють до газет відгуки: «Поведінка містера Темпеста як господаря залишає багато чого бажати, оскільки він цілий день перебував сам на сам зі своєю нареченою».

− Тут немає дам-дописувачок, − розсміявся я, обіймаючи її гнучку талію.

− О, ти певен? − вигукнула вона, теж сміючись. − Невже ти гадаєш, що великий прийом може обійтися без них? Вони можуть продертися в будь-яке товариство! Приміром стара леді Мороволь: вона принагідно описує скандали для однієї з газет. А вона тут, я бачила, як вона годину тому наїдалася трюфелями й салатом із курчат.

Помовчавши, Сибілла уважно подивилася крізь дерева.

− Он димар Лілія-котеджу, де мешкає Мевіс Клер, − сказала вона.

− Так, я знаю, − відразу ж відповів я. − Ми з Ріманським були в неї з візитом. Але цими днями її немає, інакше вона була б із нами.

− Вона тобі подобається? − спитала Сибілла.

− Дуже. Вона чудова.

− А… князеві… вона сподобалась?

− Даю слово честі, − відповів я усміхнено. − Вочевидь, вона подобається йому дужче, ніж усі інші жінки. Він виявляв до неї величезну увагу і ніяковів у її присутності… Чи тобі не холодно, Сибілло? − швидко спитав я, позаяк вона здригнулась і зблідла. − Ходімо звідси: тут, біля річки, під цими деревами, надто волого.

− Так, повернімося в сад, до сонячного світла, − мрійно промовила вона. − Але невже твій ексцентричний приятель, ненависник жінок, захоплюється Мевіс Клер? Що ж, вона, на моє переконання, дуже щаслива людина: вільна, уславлена, вона глибоко вірить у всі блага життя і в поступ людства, − про це, принаймні, свідчать її твори!

− Так, непогані передумови для щастя, − пожартував я.

Вона не відповідала, і ми повернулися на галявину, де вже було сервіровано чай. Гості яскравими групами розташувались під деревами чи у шовкових павільйонах; найсолодша музика, вокальна та інструментальна, тішила слух − але ні співаків, ні музикантів не було видно, і місце їхнього перебування знав лише Лючіо.

XXIV

Коли сонце було вже на вечірньому прузі, з дому вийшли кілька пажів і з низькими поклонами роздали гостям ілюстровані програми живих картин, які мали виставлятися в імпровізованому мініатюрному театрі. Багато гостей, спраглі нового видовища, відразу підвелися з місць і, посуваючись уперед, штовхали один одного ліктями, виявляючи «вишуканість» манер, яка так часто трапляється у вітальнях її величності. Я, тримаючи Сибіллу під руку, випередив нетерплячу юрбу, бажаючи знайти зручні місця перед тим, як зала заповниться. Утім, виявилося, що зручно розташуватися без зайвого клопоту можуть усі глядачі.

Ми з цікавістю вивчали програму вистави; картин мало бути вісім, і всі назви були оригінальні й загадкові: «Суспільство», «Доблесть колишня та сучасна», «Заблукалий янгол», «Деспот», «Куточок пекла», «Насіння розпусти», «Його остання покупка», «Віра та матеріалізм».

Допіру в театрі кожен, здавалося, нарешті відчув чарівну дію музики, яка лилася звідусіль. Сидячи під одним дахом у відносно примусовому мовчанні, метушлива та легковажна юрба притихла; лагідні усмішки осяяли обличчя неприторенних брехунів; змовкли цинічні жарти чоловіків, і найзавзятіші модниці перестали шелестіти сукнями. Пристрасні вібрації віолончелі під акомпанемент арфи заридали серед тиші глибокими благальними нотами, і я бачив, що публіка слухала, затамувавши подих, у заціпенінні, ніби всупереч власній волі, і дивилася, мов загіпнотизована, на золоту завісу з написом: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш