Марія Кореллі - Спокута сатани

Не встигли ми поаплодувати віолончелі, як музика змінилася: веселі скрипки та флейти заграли чарівний мотив запаморочливого вальсу. Тієї самої миті дзеленькнув сріблястий дзвоник, і завіса безшумно піднялася, відслоняючи першу картину − «Суспільство». Перед нами стояла принадна жіноча постать у вечірній сукні найбагатшого, найекстравагантнішого крою; на волоссі її виблискували діаманти, і тим самим коштовним камінням були всипані її груди. Вона злегка підвела голову, і млосна усмішка грала на її вустах. У руці вона тримала повний келих пінистого шампанського; нога її, взута в золотий черевичок, ступала на пісковий годинник. Позаду від неї, гарячково ховаючись у фалдах її шлейфу, плазувала в лахмітті інша жінка; нужда і голод відбивались на її обличчі, а коло неї лежала мертва дитина. Над цією групою височіли дві величезні фігури, одна в червоному, друга в чорному; червона фігура означала Анархію, і її закривавлені пальці простягалися, щоб здерти діамантову корону з голови Суспільства; жалобна фігура символізувала Смерть, і вона повільно підносила сталевий спис для удару. Ефект був приголомшливий. Ніхто нічого не говорив, ніхто не аплодував, але публіка почала стурбовано соватися на стільцях, і почулося полегшене зітхання, коли завіса впала.

Підійнявшись удруге, вона відслонила другу картину, що називалася «Доблесть колишня та сучасна». Картина складалася з двох сцен. Перша зображувала шляхтича часів королеви Єлизавети; він, опустивши шпагу, стояв однією ногою на розпростаному тілі лиходія, який, вочевидь, завинив тим, що образив жінку, чия тендітна постать видніла на віддалі від місця герцю. Колишню Доблесть швидко заступила Сучасна: нервовий, сухоплечий, блідий денді в пальті й капелюсі, з папіроскою в руці, звертався по захист до кремезного полісмена, вказуючи на свого кривдника; кривдник, інший молодий йолоп, вочевидь, із того самого суспільного прошарку, тікав за ріг, настраханий та жалюгідний. Товариство, яке спохмурніло було після першої повчальної картини, тепер помітно пожвавішало.

Наступним номером був «Заблукалий янгол». Перед нами відкрилася велика зала королівського палацу, де розкішно вдягнені люди сиділи та стояли групами, вочевидь, настільки заглиблені у власні клопоти, що жодної уваги не звертали на дивовижного Янгола, який стояв серед них у білосніжному вбранні, з чарівним сяйвом навколо ясноволосої голови; на його напівопущених крилах грало проміння призахідного сонця. Очі янгола були сумні, на обличчі читалася замисленість; здавалось, він думає: «Чи збагне коли-небудь світ, що я тут?..» Картина була надзвичайно видовищна, і завіса впала під гучні оплески. А я згадав Мевіс Клер і зітхнув.

Сибілла глянула на мене.

− Чому ти зітхаєш? − спитала вона. − Це просто гарна фантазія; за наших часів жодна освічена людина не вірить в існування янголів.

Я погодився з нею, однак якийсь тягар заліг у моєму серці: слова Сибілли нагадали мені про те, про що я волів би забути, − про її безвір'я.

Наступна картина, «Деспот», зображувала володаря на троні; біля його ніг плазували знедолені, простягаючи до нього худі руки в тяжкому благанні, − але він дивився вбік, ніби не помічаючи їх. Повернувши голову, він дослухався до шепоту свого радника й наперсника; останній, граційно вклоняючись, розсипав улесливі усмішки, але за спиною ховав кинджал, готовий будь-якої миті здійняти його на володаря.

Враження від цієї картини швидко перейшло у здивування і страх, коли завіса піднялася, щоб показати глядачам «Куточок пекла». Картина була справді оригінальною, оскільки жодною мірою не наслідувала узвичаєний спосіб зображення такого сюжету. Чорна глибока печера освітлювалась навперемін то крижаним сяйвом, то вогняними відблисками; величезні крижані сталактити спускалися згори, і бліде полум'я крадькома виривалося з-під низу; у пітьмі амбразури видніла темна постать чоловіка, який лічив золото або щось схоже на золото. Кожна монета, вислизнувши з його пальців, падала у вогонь. Урок легко було зрозуміти: пропаща душа сама готувала собі муки, з кожним порухом посилюючи власну вогненну агонію. Більшість глядачів захоплювалася цією картиною за рембрантівські ефекти світлотіні, але особисто я радів, коли завіса впала: щось у моторошному обличчі приреченого грішника нагадувало мені про трьох примар, що явились мені в ніч самогубства віконта Лінтона.

Картина «Насіння розпусти» зображувала молоду вродливу дівчину, що лежала в дезабільє на розкішній кушетці; у руках її був роман, назву якого було видно всім: це був твір низькопробного сучасного автора, добре знаний усім присутнім. На підлозі та стільцях були недбало розкидані інші книжки того самого ґатунку − титульні сторінки з назвами та іменами авторів були обернені до публіки.

− Яка смілива ідея! − сказала дама, що сиділа позаду від мене. − Цікаво, як би до цього поставилися всі ці письменники, якби вони були тут?

− Не думаю, що вони висловились би проти, − відповів її сусіда, приглушивши сміх. − Письменники такого штибу сприйняли б це як першокласну рекламу!

Сибілла невідривно дивилась на сцену; обличчя її зблідло, а вираз очей був дуже серйозним.

− Це правдива картина! − прошепотіла вона. − Джеффрі, вона нестерпно правдива!

Я не відповідав; я розумів, на що вона натякала, однак, на жаль, не підозрював, наскільки глибоко «Насіння розпусти» було посіяне в її власній душі і які плоди воно мало дати.

Завіса впала, але майже відразу піднялася, щоб показати нам «Його останню покупку». Перед нами постала розкішна сучасна вітальня, в якій перебувало близько десяти чоловіків у модних фраках; здавалося, вони щойно встали з-за картярського столу. Один із них, що мав вигляд марнотратника, зі злою посмішкою на обличчі вказував на свою «покупку» − прегарну жінку, вбрану в білу весільну сукню та прив'язану до високої колони, з якої, вишкіривши зуби, лукаво зиркала мармурова голова Силена. Руки полонянки було зв'язано діамантовими ланцюгами, талію її обвивав мотуз із перлів, широкий нашийник із рубінів стискав їй горло, і з голови до п'ят її було обплутано нитками з золота та коштовного каміння. Жінка виклично закинула назад голову вираз її обличчя був гордий і презирливий; тільки в очах її читався відчай і сором за своє поневолення. Той з-поміж чоловіків, кому вочевидь, належала ця біла рабиня, наче хизувався перед іншими таким вдалим придбанням; обличчя його товаришів відбивали хтивість, жорстокість, заздрість, глум і отупіння.

− Зразок модного шлюбу! − прокоментував хтось.

Я глянув на Сибіллу; вона була бліда, але посміхнулася, зустрівши мій запитливий погляд. Я згадав її слова про те, що віднині вона «навчилась кохати», і почуття розради теплотою обдало моє серце: тепер, мені здавалося, наш шлюб ґрунтувався не тільки на матеріальному розрахунку. Вона не була моєю «покупкою», вона була моїм коханням, моєю святинею, моєю царицею, − так думав я в