Марія Кореллі - Спокута сатани

Остання картина називалася «Віра та матеріалізм» і була гідним завершенням усієї серії. Зала поступово занурилась у морок, і завіса відкрила мальовничий морський пейзаж. Повний місяць кидав бліде світло на дзеркальні води, і одна з найпрекрасніших істот, яка може постати лише в уяві митця, на веселкових крилах, немов янгол, підносилась до небес; вона згорнула на грудях руки, тримаючи букет лілей, а її променисті очі були сповнені божественної радості, надії та любові. Удалині вчувалася чарівна музика, хор ніжних голосів співав про блаженство; небо і земля, море і повітря − все, здавалося, підтримувало Духа, який злітав дедалі вище, і всі ми спостерігали за його польотом із почуттям захвату і втіхи. Раптом ударив грім, сцена потемнішала, і почулося віддалене ревіння розгніваних хвиль. Блимнув червоний вогник − спершу слабо, потім яскравіше, − і показався Матеріалізм: у темряві білів людський скелет із вишкіреними зубами! Просто на очах скелет розсипався на шматки, і з уламків кісток, звиваючись, виповз довгий хробак; інший показався з очних западин черепа. У залі почувся шепіт непідробного жаху, публіка повставала з місць; один відомий професор, проштовхуючись повз мене, розсерджено пробуркотів:

− Для когось це, може, й забавно, але як на мене, це огидно!

− Так само, як і ваші теорії, шановний професоре! − пролунав голос Лючіо з нотками сміху. − Для когось вони, може, й забавні, а для когось огидні!

Мініатюрний театр знову осяяло яскраве світло.

− Даруйте мені, професоре, − глузував далі Лючіо, − але я поставив цю картину спеціально на вашу честь.

− О, справді? − прогарчав професор. − Я не поцінував вашої люб'язності!

− Але ж Матеріалізм цілком правдивий з наукового погляду, − заявив Лючіо, досі сміючись. − Віра з крилами, що радісно летить до нереального неба, − з наукового погляду хибна; хіба винам цього не говорили? Скелет і хробаки − ось ваш культ; хіба не це стверджує матеріалізм? Хіба не до цього всі ми йдемо? Однак деякі дами помітно зблідли. Як смішно: усі, наслідуючи моду та догоджаючи пресі, приймають матеріалізм як єдину віру − і водночас бояться природного кінця життя!

− Важко сказати, що ця остання картина мала веселий сюжет, − сказав лорд Ельтон, виходячи з театру з Даяною Чесней, яка довірливо повисла на його руці. − Вона далека від того, щоб бути святковою!

− Святкова для хробаків! − знову розсміявся Лючіо. − Лорде, міс Чесней, і ви, Темпесте з леді Сибіллою, ходімте знову до парку, подивитесь на мої мандрівні вогники!

Ця фраза збудила нову цікавість; публіка швидко звільнилася від трагічного враження після театральних мініатюр та посунула з будинку в сади; вона, іще галасливіша, ніж завжди, базікала та реготала. Уже стояли сутінки, і на відкритому газоні ми побачили незліченну кількість малих хлопчиків, одягнених у брунатне, які бігали з ліхтарями. їхні рухи були швидкі та зовсім безшумні; вони, немов гноми, стрибали та крутилися на клумбах, під кущами, уздовж доріжок і терас; багато хто влізав на дерева з мавпячою легкістю та спритністю; куди б вони не бігли, вони залишали за собою снопи яскравого світла. Невдовзі в усіх парках стояла така ілюмінація, якої не знали навіть у Версалі під час історичних свят; високі дуби та кедри перетворились на вогненні піраміди, на кожній гілці висіли лампи у вигляді зірок; до неба злітали ракети й розсипалися дощем із букетів, гірлянд та полум'яних стрічок. Червоні й блакитні блискучі смуги бігли по траві, і під захоплені оплески глядачів у саду заграли вісім кольорових вогнистих фонтанів. Тієї самої миті величезна золота куля повільно здійнялася в повітря й зависла над нами; з її козуба вилітали сотні пташок, наче виготовлених із коштовного каміння, та рої метеликів із вогнистими крильцями, які кружляли та потім зникали. Ми ще довго аплодували цьому чудовому ефектному видовищу, як несподівано з'явилась юрба прегарних танцівниць у білому, які колихали довгими срібними жезлами з електричними зірками на наконечниках; під звуки дивної музики, яку награвали десь удалині на скляних дзвіночках, вони розпочали фантастичний танок. Вони пливли і кружляли, й опалові тіні падали на їхні гнучкі силуети; щоразу, коли вони колихали жезлами, розгорталися вогненні стяги та стрічки, що закидалися високо в небо й оберталися там якийсь час, немов рухомі ієрогліфи.

Видовище було таке феєричне, таке дивовижне, таке чарівне, що ми з подиву не могли сказати ані слова; надто захоплені, щоб спромогтися бодай на оплески, ми дивились − і не помітили, як спустилася ніч. Зненацька над нашими головами вдарив страшний грім, і вогненний зигзаг блискавки розірвав блискучу повітряну кулю на шмаття. Дві-три жінки закричали; тим часом Лючіо вийшов з натовпу глядачів, зупинився на видноті й підніс руку.

− Сценічний грім, запевняю вас, − жартівливо промовив він лунким голосом. − Він з'являється та зникає на мій наказ. Звичайна дитяча забава, повірте мені. Гей, ви, нікчемні елементи! − зі сміхом крикнув він, зводячи іскристі очі до темних небес. − Гриміть гучніше! Гриміть, я наказую! А ви, − звернувся він до публіки, − всі вперед! Ідіть за мною!

Крокуючи разом з усіма, я почувався ніби в якомусь чарівному сні; всі мої відчуття змішались у вихорі, в голові паморочилося зі збудження, і я не міг ні про що думати. Якби мені вистачило тоді сили та бажання зупинитись і замислитись, я міг би дійти висновку, що в дивах цієї блискучої феєрії виявлялося щось сильніше, ніж звичайна людська влада; але я, як і решта, віддавався хвилинному задоволенню, не переймаючись, звідки воно походить і які наслідки може мати. Багато вульґарних прихильників моди чинять сьогодні так само, як я чинив тоді. Байдужі до всіх, вони шкодують кожен пенні, якщо тільки не витрачають його на власні втіхи; їхні почуття надто приглушені, щоб слухати про чужі потреби, скорботи чи радощі, якщо тільки ці останні не зачіпають їхніх власних інтересів; дні свої вони проводять в егоїстичних розвагах, не усвідомлюючи, яку долю самі собі готують у майбутньому − в тому майбутньому, яке рано чи пізно стане жахливою дійсністю, без жодного сумніву в її достовірності.

Більш як чотириста гостей сіли до вечері у величезному павільйоні. Я їв та пив, сидячи коло Сибілли; у запаморочливому збудженні я заледве усвідомлював, що говорю й роблю. Дзеленчали чарки й тарілки, хтось відкорковував шампанське, галасливі розмови мішалися зі сміхом; усе це нагадувало чи то мавпячий виск, чи то коняче іржання, яке час від часу заглушають