Марія Кореллі - Спокута сатани

які шанси має Фосфор на дербі, але про це я мовчав. Але більшість публіки безцільно вешталась, озираючи один одного із заздрістю або з зухвальством, заледве помічаючи природну красу садів та вишуканість декорацій.

Ніде так не виявляє себе безмозкість сучасного товариства, як на garden-party[28], де невгамовні двоногі тварини, вдягнені в панталони чи у спідниці, никають сюди-туди між павільйонами з прохолодними напоями, час від часу зупиняючись, щоб перекинутися слівцем чи розглядіти оркестрантів. У мене на прийомі гості були позбавлені такого задоволення, як витріщатись на оркестрантів: їх ніхто не бачив, тоді як музика лунала − чудова музика, яку чути було то в одному кінці парку, то в іншому хоча мало хто насправді слухав її. Натомість усі одностайно розсипали похвали розкішним стравам сніданку який було сервіровано на двадцятьох столах. Чоловіки їли так, начебто раніше їм ніколи не доводилося їсти, і жадібно пили вишукані вина. Неможливо уявити собі, до чого може дійти людська зажерливість, доки не побачиш за столом кількох перів та єпископів, які наїдаються ad libiyum[29].

Незабаром товариство поповнилося настільки, що я вже міг бути вільним від утомного обов'язку «приймати»; тож я повів до сніданку Сибіллу вирішивши решту дня присвятити їй. Вона перебувала в чудовому настрої; її веселий сміх дзвенів, як сміх щасливої дитини; вона навіть була поблажлива до Даяни Чесней, яка веселилася з непідробним ентузіазмом, властивим тим гарненьким американкам, що сприймають флірт приблизно так само, як гру в теніс. Видовище було яскравим: світлі сукні жінок являли собою гарний контраст до червоних ліврей численних слуг.

Повсякчас у святковому натовпі то тут, то там з'являвся Лючіо; він переходив від столу до столу, від групи до групи; його висока, поставна фігура та гарне обличчя впадали в око всюди, де б він не перебував; від його могутнього голосу здригалося повітря, коли б він не говорив. Його нездоланний вплив панував над усім товариством; він розворушував нудних, надихав дотепних, підбадьорював сором'язливих; люди різних титулів, характерів, манер несвідомо підпорядковувалися його волі, так само як юрба підпорядковується волі переконливого оратора. Тоді я цього не знав, але знаю тепер: метафорично висловлюючись, світ лежав під його ногою, немов переможений супротивник; усі ці облесники та облудники, які ототожнюють благо з багатством і пишнотою, гнулися під його могутністю, немов очерет під вітром, і він робив з ними все, що хотів! Боже! Якби тільки знали ці ожирілі хтиві дурні, які страхіття, які жахливі муки чекають на них у майбутньому! Які страждання тягне за собою зовнішній блиск пихи та марнославства!..

Але завісу було милостиво спущено, і лишень для мене їй судилося потім піднятися.

Після сніданку веселі голоси, що співали сільську пісню до танцю, привабили юрбу на лужок позаду від замку; коли показалося «травневе деревце», почулися захоплені вигуки, і я сам приєднався до загального захвату, оскільки не сподівався побачити такого мальовничого видовища. Стовп у два кола оточили маленькі діти, настільки гарні, що вони здавалися крихітними ельфами з зачарованого лісу. Хлопчики були вдягнені в мисливські костюми − зелені курточки та рожеві шапинки на кучерявих голівках; дівчатка були всі в білому, з розпущеними кучерями, в конвалієвих віночках. Щойно з'явилися гості, ці прегарні маленькі створіння розпочали свій танок. Кожна дитина тримала стрічку або квіткову гірлянду, яка звисала зі стовпа, і всі ці стрічки та гірлянди спліталися разом, утворюючи фантастичні візерунки. Я, зачарований, дивився разом із гостями на танок, захоплюючись дивовижною легкістю дитячих рухів. Крихітні ніжки танцюристів заледве торкалися землі; обличчя їхні були такі гарні, оченята − такі ясні, що спостерігати за ними було справжньою насолодою. Кожна нова фігура, яку вони виконували, була ефектнішою та складнішою за попередню, і оплески глядачів ставали дедалі гучнішими. Наостанок маленькі зелені мисливці здерлися на стовп і, вчепившись там, закидали дівчат букетами троянд і фіалок, кульками буквиці, жмутками жовтців та конюшини; дівчата, в свою чергу, кидали квіти в натовп гостей. Повітря сповнилося квітковими пахощами, забриніло піснями й сміхом. Сибілла, яка стояла коло мене, у захваті сплеснула руками.

− О, як це чудово! − вигукнула вона. − Чи це також ідея князя?

І, коли я відповів ствердно, вона додала:

− Дивна річ, де він знайшов таких чарівних діточок?

Тієї хвилини сам Лючіо вийшов на два кроки вперед і зробив легкий знак. Казкові мисливці з неймовірною швидкістю позістрибували зі стовпа, позривали гірлянди, обкрутили їх навколо себе і дівчат, наче зв'язавшись одним нерозривним вузлом, і кинулись бігти; подібні до великої квіткової кулі, вони бігли в супроводі веселих звуків флейт, доки не зникли за деревами.

− Покличте їх назад! − просила Сибілла, лагідно торкаючись руки Лючіо. − Я б так хотіла поговорити з тими гарненькими!

Він глянув на неї, загадково посміхаючись.

− Це була б завелика честь для них, леді Сибілло! − заперечив він. − Вони не звикли до такої ласки з боку вельможних дам тане поцінували б її. Це наймані статисти, і більшість із них на похвалу відповідають лише зухвальством.

Тут підбігла задихана Даяна Чесней.

− Я ніде не знайшла їх! − заявила вона. − Любі малятка! Я бігла за ними щодуху; я хотіла розцілувати одного з тих симпатичних хлоп'ят, але вони зникли без жодного сліду! Ніби крізь землю провалилися!

Знову Лючіо всміхнувся.

− Їм віддано наказ, і вони знають своє місце, − сказав він коротко.

Тієї миті сонце вкрилося хмарою, і грім прогуркотів над головами. Погляди звелися догори, але небо було ясним та спокійним − примара грози була лише перебіжною тінню.

− Тільки літній грім, − сказав один із гостей. − Дощу не буде.

Юрба, яка збіглася разом, щоб подивитись на танок, знову почала ділитися на групи, розмірковуючи, які ще розваги для них було приготовано. Користуючись із нагоди, я відвів Сибіллу.

− Ходімте до річки, − прошепотів я. − Я хочу побути з вами наодинці кілька хвилин.

Вона погодилася; ми, відокремившись від натовпу, ввійшли в густу алею, яка вела до берега Авону Тут ми могли лишитись наодинці, і я, обійнявши мою наречену, ніжно поцілував її.

− Скажи мені, − промовив я, всміхаючись до неї, − чи знаєш ти, що означає кохати?

Вона звела на мене очі, потемнілі від пристрасті.

− Так, знаю, − була несподівана відповідь.

− Знаєш! − я пильно вдивлявся у її світле обличчя. − Як же ти цього навчилась?

Вона почервоніла, потім зблідла та пригорнулася до мене − нервово, мало не гарячково.