Марія Кореллі - Спокута сатани

Ви наділяєте мене більшим умінням, ніж Творця: на думку нинішнього покоління, все, що робить Він, настільки погане, що геть нікуди не годиться. Люди ремствують на Нього, замість того щоб Його хвалити, і мало хто любить Його закони.

Я засміявся.

− Гаразд, але погодьтеся: ці закони вельми довільні.

− Так! Я визнаю цей факт.

Ми сіли до столу; нам прислуговували дивовижно вишколені слуги, які, здавалося, не мали жодних інших думок, окрім угадування наших забаганок. У домі не спостерігалося слідів метушні або якогось пожвавлення − звичних ознак того, що в цей день відбудеться великий прийом.

Наприкінці сніданку я спитав Лючіо, коли прийдуть музиканти. Він глянув на годинник та відповів:

− Близько полудня, може, трохи раніше. В усякому разі, в потрібну мить вони будуть на своїх місцях. І музиканти, й артисти чудово знають свою справу, і їм відомо, що я не схильний до жартів. − Його вуста заграли недобрим усміхом. − Жоден із ваших гостей не приїде раніше, ніж о першій годині, оскільки саме о цій порі прибуває перший спеціальний потяг із Лондона. Сніданок буде сервіровано в саду о другій. На великому газоні встановлене «травневе деревце»[26]; якщо хочете, підіть подивіться.

− «Травневе деревце»! − вигукнув я. − Яка чудова ідея!

− Ні, це була чудова ідея колись, коли англійські юнаки й дівчата були втіленням молодості, невинності, здоров'я та життєлюбності, коли вони діставали втіху, водячи танок навколо «травневого деревця»! Але тепер немає ні юнаків, ні молодих дівчат: старі, хоча й двадцятирічні, чоловіки та жінки блукають світом, досліджуючи порок, глузуючи з чистих почуттів та обмірковуючи, який зиск можна мати з цього життя; ні, така невинна розвага, як «травневе деревце», не звеселить нашої втомленої молоді! Тому для виконання танцю доведеться скористатися з допомоги фахівців; принаймні це буде гарне видовище.

− Чи й танцюристи вже тут? − спитав я, підходячи з цікавістю до вікна.

− Ще ні. Але оздоблене «травневе деревце» вже стоїть − позаду від замку, проти лісу. Підіть подивіться!

Я послухав його поради і, вирушивши за вказаним напрямком, незабаром побачив ошатно прикрашений стовп, який колись, за часів Шекспіра, в багатьох селах слугував за бажаний символ веселого свята. Стовп уже глибоко врили в землю, і тепер кільканадцятеро людей чіпляли до нього численні гірлянди з квітів, перев'язані довгими стягами з кольорових стрічок. Видовище було дуже ефектне, і я, підійшовши до одного з людей, висловив у кількох фразах своє задоволення. Він кинув на мене побіжний погляд, навіть не посміхнувшись; з його темного обличчя та екзотичних рис я зробив висновок, що він був чужоземцем і не розумів англійської. Я зі здивуванням помітив, що всі слуги були похмурі, непривітні, подібно до Амієля та двох грумів, які доглядали Фосфора.

Тут я згадав: Лючіо говорив мені, що всі приготування до свята будуть виконувати чужоземні фахівці й артисти, і після нетривалих роздумів я перестав цим цікавитись.

Години бігли, і мені залишалося замало часу на огляд усіх святкових атрибутів, якими рясніли віллосмірські сади, тож я мав досить невиразне уявлення про те, що було заплановано для розважання моїх гостей. Я з цікавістю очікував приїзду музикантів і танцюристів, хоча про точний час їхнього приїзду так і не дізнався.

О першій я та Лючіо були готові приймати гостей, і десь за двадцять хвилин прибула перша партія «великосвітського товариства».

Серед них мала бути Сибілла з батьком, і я кинувся вперед, щоб зустріти свою наречену.

Того дня вона була надзвичайно гарною: її врода, немов магніт, привертала до себе всі погляди. Я поцілував її маленьку ручку, обтиснену рукавичкою, з такою пошаною, з якою не цілував би й королівської руки.

− Вітаю з поверненням до вашого старого дому, моя Сибілло! − сказав я тихо й ніжно.

Вона глянула на червоний готичний дах замку з такою любов'ю, що очі її пойнялися слізьми. Вона залишила свою руку в моїй долоні й дозволила мені провести її до портика, задрапованого шовковою матерією та оздобленого квітами, де чекав усміхнений Лючіо. Коли вона підійшла, невідомо звідки раптом з'явилися двоє крихітних пажів у сріблясто-білих костюмах і, кидаючи до її ніг білі й рожеві троянди, всипали ними шлях до самісінького замку. Серед гостей пробіг шепіт захвату. Сибілла озирнулася, червоніючи з несподіваного задоволення.

− Як це мило з вашого боку, Джеффрі! − сказала вона. − Треба бути поетом, щоб вигадати таке вітання!

− Я б хотів заслуговувати на вашу похвалу, − відповів я, посміхаючись, − але поет не я, а князь Ріманський. Він господар і упорядник нинішнього свята.

Знову рум'янці з'явились на її обличчі, і вона подала руку Лючіо; він уклонився й потиснув її, але не поцілував, як цілував руку Мевіс Клер.

Ми ввійшли до вітальні, щоб оглянути її, а потім знову спустилися в сад; лорд Ельтон голосно вихваляв мистецький смак, із яким було оздоблено його колишню оселю. Невдовзі на луці з'явилися групи пожвавлених гостей, і я почав виконувати свої обов'язки господаря; мені вклонялися, лестили, я вислуховував компліменти та привітання з нагоди майбутнього шлюбу; ці лицеміри в дружньому потиску мало не відривали мені руку − такий захват збуджувало в них моє багатство! Якби я раптом зубожів, жоден з них не позичив би мені й півсоверена.

Гості прибували юрбами, і коли їх було вже близько трьох-чотирьох сотень, почулися звуки чудової музики, і з'явились процесії пажів: убрані в червоне з золотом, вони йшли парами, несучи таці, завалені букетами з рідкісних квітів, призначеними для дам.

Звідусіль було чутно захоплені вигуки, досить-таки шумні, оскільки «вищий світ» давно вже перестав культивувати м'якість голосу й вишуканість мови; подекуди й вульгарне слівце вихоплювалося з вуст вельможних дам, що мали репутацію взірців вихованості. Стримані манери та елегантна постава − ознаки гідності − нечасто нині трапляються серед дам найдобірнішої англійської «блакитної крові»: герцогині захоплюються верхогонами, графині грають у карти. Чим голосніше вони розмовляють, чим більше вживають слів із жаргону конюхів і ґрумів, тим більше схвалення дістають. Я маю на увазі, звичайно, нове покоління аристократії. Ще залишилося в Англії кілька справжніх шляхетних дам, які досі дотримуються гасла «Noblesse oblige»[27], − але їх дуже мало, і молоде покоління називає їх «старими кішками» або «нудними ляльками».

Багато хто з «вельможної» юрби, яка роїлася тепер у моїх садах, приїхав сюди, гнаний вульгарною цікавістю, як справляє прийоми людина, що має п'ять мільйонів фунтів стерлінгів; інші мріяли, якщо це можливо, дізнатися,