Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Лукас нахмурився, його очі звузилися, мовби він намагався розгадати складний ребус, що перед ним розгорнувся. З його обличчя зникла звична іронічна посмішка, замість неї з'явилося щось серйозне і задумливе.

— Але він же з бічної гілки, — промовив він, не приховуючи скепсису в голосі, його брови зійшлися разом у зморшку, що пролягла між ними. — Хіба це не порушує всього, що зберігали твої предки? Всі ці древні закони, магічні ритуали... Усі вони були про те, що лише головна гілка має право на трон.

Сільсія ледь помітно усміхнулася. Вона зробила крок вперед, обертаючись до Лукаса і злегка знизуючи плечима, ніби звільняючись від усіх тягарів.

— Хто знає, — відповіла вона з легким відтінком байдужості, її тон став теплішим, майже іронічним. — В одному я точно впевнена: трон його визнав, власне як і корона. І це головне. Мабуть, доля мала свої плани, яких ми не можемо змінити.

Лукас на мить замовк, обдумуючи її слова. Він пригадував усі ті легенди та історії, які він чув від старих мудреців та своїх попередників, що сторожували сховище. Ідея, що лінія крові має бути непорушною, здавалася йому завжди основою цього світу. Але те, що відбувалося тепер, спростовувало всі ці старі переконання.

— Тобто, виходить, це було міфом? — запитав він, зітхнувши, і на його обличчі з’явилася гірка усмішка. — Що тільки головна гілка може сидіти на троні? Виходить, всі ці зусилля були марними?

Сільсія дивилася на нього, її погляд став більш м’яким, але в ньому тепер відчувалася глибока втома і водночас звільнення. Вона помітно розслабила плечі, і її обличчя на мить стало юним, позбавленим усього того тягаря, який вона несла на собі роками.

— Я відмовилася від того, що так хотів мій батько та мати для мене, — сказала вона тихо, її голос звучав майже як шепіт. — Власне як і ти відмовився від свого тягаря. Можливо, ми обидва знайшли свободу в цьому, як не парадоксально.

Лукас дивився на неї, і в його очах на мить промайнуло розуміння. Він бачив у Сільсії відбиток власної боротьби, тієї, що змусила його стати сторожем сховища, відмовившись від свого минулого. Тепер він бачив, як вона обрала свій шлях, залишивши позаду спадок і всі амбіції. І, можливо, вперше за довгий час, він відчув до неї повагу і певну вдячність за те, що вона зробила інший вибір.

— Може, ти маєш рацію, — тихо сказав він, відвертаючись і поглядаючи на важкі двері сховища, що тепер знову зберігали давні таємниці. — Може, трон і сховище знають більше, ніж ми.

Сільсія лише кивнула у відповідь, і вона вийшли з його маєтку, де на неї чекав Роувен.