Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

— Ти не розумієш... Я заслуговую на цю силу! — ревнув Адріан, його голос наповнювався відчаєм. Він зібрав останню енергію, яку міг контролювати, і знову кинувся вперед, розмахуючи кривавим лезом, яке світилося червоним, як західне сонце.

Уайт, однак, залишався невблаганним. Він стрімко ухилявся від ударів Даерона, кожен його рух був точним і злагодженим, наче танець на полі бою. Лезо Адріана пройшло зовсім поруч з його обличчям, проте Роувен ухилився і, скориставшись моментом, вдарив у відповідь. Темні блискавки спалахнули навколо його кулака, коли він вдарив Адріана в груди, і той відлетів у бік, врізавшись у мармурову колону.

Залунало дзвінке тріщання каменю, коли колона розсипалася під його вагою, і Адріан впав на підлогу, ковзаючи по уламках. Кров струменіла з його розбитої губи, проте він піднявся на ноги, хитаючись, знову тримаючи кинджал, хоча його руки тремтіли від виснаження.

— Це ще не кінець, Роувене! — заревів він, зібравши останні залишки своєї сили, його криваві очі палали від безумства.

Він випустив з долонь останній вибух магії, сподіваючись застати супротивника зненацька. Але Роувен був готовий. Він зосередився, і мітка Алруус на його лівій руці знову засяяла. Блискавки вирвалися з його руки, зливаючись у великий темний вихор, який поглинув ворожий напад, наче чорна діра. Магія Адріана згасла всередині цього шторму, не залишивши й сліду.

Уайт стрімко ринувся вперед, скориставшись замішанням противника. Він завдав удару, пробиваючи захист Адріана, і той спробував блокувати його кинджалом, який дістав зі шкіряного футляра, але сили вже не вистачало. Уайт схопив його за зап'ясток і вивернув, змушуючи зброю випасти з його рук. З останнім потужним зусиллям Роувен вдарив кулаком у груди Адріана, і його блискавки прошили тіло ворога.

Адріан впав на коліна, хапаючи ротом повітря, його обличчя було спотворене болем і відчаєм. Він поглянув на Роувена, і на мить у його очах блиснув страх.

— Ти програв, — холодно промовив Роувен, нахилившись до нього й притиснувши меч до горла. Його голос був сповнений невідворотності, наче грім перед бурею.

— Ніколи! — Адріан широко всміхнувся, й різко ринувся вперед на лезо клинка.

Кров бризнула фонтаном. Світло в блакитній синяві очей Даерона надто швидко згасло, його тіло обм'якло, безвільно розкинувшись на холодному мармурі тронної зали.

— Дурень, — стиснувши зуби промовив Уайт, дивлячись на мертве тіло друга. — Ти вирішив поховати свої амбіції разом із собою.

Роувен стояв над переможеним другом, віддихуючись, його темні блискавки ще мерехтіли навколо, немов відлуння тієї сили, що вирішила долю цієї битви. Він поглянув на Сільсію, яка звільнила остаточно Ксантаса та Навіє, яка тримала Наолана під прицілом своєї магії.

— Це кінець, — перемога мала гіркий смак для Уайта.

 — Через кілька днів —

Сільсія з обережністю ступала до центру зали сховища, де виблискував п'єдестал, призначений для Каменя Вічності. Вона затримала погляд на темному кристалі, відчуваючи його важку енергію, яка струменіла крізь її пальці, спліталася з її власною магією, утворюючи дивний, майже гармонійний зв'язок. Але тепер прийшов час відпустити його. Занадто багато влади, магії.

З глибоким вдихом вона поклала камінь на місце, і як тільки його грані торкнулися холодного каменю п'єдесталу, кімната на мить заповнилася темним сяйвом. Тіні закружляли, огортаючи Камінь Вічності, і він ніби повернувся до свого сну, сховавши свої таємниці від світу. Зала стала тихою, відчувалося, що всередині неї знову запанувала стародавня спокійна магія.

Коли Сільсія повернулася до Лукаса, який чекав її на вході, він підняв руку, і двері сховища за її спиною повільно зачинялися. Звук важких механізмів віддавався луною в коридорах, і зала сховища знову стала неприступною.

— Скажи, Сільсіє, чому ти це зробила? — запитав Лукас, і в його голосі з’явилася несподівана м’якість. Його очі вдивлялися в її обличчя, намагаючись зрозуміти приховані думки. — Чому ти відмовилася від корони? Чому віддала її Ксантасу? Чому повернула Камінь Вічності до сховища?

Вона на мить замислилася, підбираючи слова, які б змогли передати те, що вона відчувала.

— Я ніколи не мріяла бути королевою, — сказала вона нарешті, її голос звучав тихо, але впевнено. — Усі ці інтриги, титули, боротьба за владу... Це завжди було чужим для мене. Мені важливо було захистити тих, хто мені дорогий, зберегти рівновагу магії і зупинити тих, хто хотів зруйнувати все, що ми любимо. Але правити? Нав’язувати свою волю іншим? Це не моє покликання.

Лукас уважно слухав, спостерігаючи, як її очі дивляться кудись вдалечінь.

— Я думав, ти захочеш владу, силу, — визнав він, ледь посміхнувшись кутиком губ. — Адже всі борються за це.

Сільсія зітхнула, посміхаючись у відповідь. Її усмішка була втомленою, але в ній було щось тепле, справжнє.

— Влада — це лише тягар, якщо вона не для тебе. Моє місце там, де я можу захищати, а не керувати, — промовила Сільсія, обережно розглядаючи закриті двері сховища, ніби зважуючи кожне своє слово. Її голос був тихим, але в ньому звучала тверда впевненість, що вже давно визріла всередині неї. Вона повернулася до Лукаса, і в її очах він побачив відблиск тихої рішучості. — Ксантаса з малечку готували стати спадкоємцем. Він як ніхто інший знає закони, про казну, вельмож, політику і решту всього. Не думаю, що він буде поганим королем.