Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Відповідь — не накачувати її ліками та викинути ключ, — сказав я. — Ми не тюремники.

— Погоджуюся, — промовила Індіра і підбадьорливо всміхнулася до мене. — Проблема в тому, що ми настільки уникаємо ризиків, що радше передозуємо пацієнтку, ніж схопимося за якийсь шанс. Ми маємо бути достатньо сміливими, щоб сидіти поряд з безумством, тримати його, а не зачиняти.

Крістіан закотив очі та збирався заперечити, але Діомед заговорив першим, хитаючи головою:

— Для цього вже запізно. Це моя провина. Алісія — непідходящий кандидат для психотерапії. Я не мав узагалі цього дозволяти.

Діомед говорив, що звинувачує себе, але я знав, що насправді він звинувачував мене. Усі дивилися на мене: Діомед — розчаровано насупившись, Крістіан — глузливо і переможно, Стефані — ворожо, а Індіра — стурбовано.

Я намагався, щоб мій голос не звучав благально.

— Якщо так необхідно, Алісія більше не малюватиме, але не припиняйте терапію — це єдиний спосіб дістатися до неї.

— Я починаю підозрювати, що вона недосяжна, — похи­тав головою Діомед.

— Лише дайте мені ще трохи часу…

Але в його голосі почулася нотка завершеності, яка підтвердила, що не було жодного сенсу сперечатися далі.

— Ні, — відповів Діомед. — Усе скінчено.

34

Діомед помилився стосовно снігових хмар. Снігу не було, натомість падав важкий дощ. Буря з сердитими барабанними ударами грому і блискавкою.

Я чекав на Алісію в терапевтичному кабінеті, спостерігаючи, як дощ б’є у вікно. Я був стомлений і пригнічений. Усе виявилося марнуванням часу. Я втратив Алісію, перш ніж вдалося їй допомогти, тепер я цього ніколи не зроблю.

Стукіт у двері. Юрій привів Алісію до терапевтичного кабінету. Вигляд у неї був гірший, ніж я очікував. Мертвотно-­бліда, схожа на примару. Вона рухалася незграбно, а її права нога постійно тремтіла. «Клятий Крістіан, — подумав я. — Вона ж накачана по зав’язку і несповна розуму».

Юрій пішов, і запала довга пауза. Алісія не дивилася на мене. Згодом я заговорив. Голосно і чітко, щоб упевнитися, що вона мене зрозуміє.

— Алісіє, мені шкода, що тебе відправили в ізоляцію. Мені прикро, що тобі довелося пройти крізь це. — Жодної реакції. Я знітився. — Боюся, через те, що ти зробила з Еліф, нашу терапію скасують. Це було не моє рішення, зовсім ні, але я нічого не можу зробити. Я хотів запропонувати тобі скористатися можливістю і розповісти мені про те, що сталося, пояснити свій напад на Еліф. І виразити каяття, яке, я впевнений, ти відчуваєш.

Алісія нічого не відповіла. Я не був певен, чи мої слова проникають крізь медикаментозний туман.

— Розповім тобі, як я почуваюся, — провадив я. — Якщо чесно, я злий. Я розгніваний, бо наша робота припинилася навіть належно не розпочавшись. І я злий, що ти не старалася завзятіше.

Алісія поворухнула головою і уп’ялася в мене поглядом.

— Ти боїшся, я знаю, — сказав я. — Я намагався допомог­ти тобі, але ти не дозволяла. А тепер я не знаю, що робити.

Я замовк, відчуваючи поразку.

І тоді Алісія зробила те, чого я ніколи не забуду.

Вона простягла до мене свої тремтячі руки. Вона щось тримала — маленький записник у шкіряній обкладинці.

— Що це?

Мовчання. Вона продовжувала тримати його. Я зацікавлено дивився на записник.

— Ти хочеш, щоб я його взяв?

Відповіді не було. Я зам’явся, а потім обережно взяв записник з її тремтячих пальців. Розгорнув його і погортав сторінки. Це був рукописний щоденник.

Щоденник Алісії.

Судячи з почерку, нотатки з’явились у безладному психічному стані, особливо останні сторінки, де почерк ледве можна було розібрати: різні абзаци, написані під різними кутами, з’єднувалися стрілками; на деяких аркушах були закарлючки і малюнки, квіти переростали у лози, які закривали написане і робили його майже нерозбірливим.

Я подивився на Алісію, палаючи від цікавості.

— Що ти хочеш, щоб я зробив із цим?

Питання геть зайве. Було очевидно, чого хотіла Алісія.

Вона хотіла, щоб я його прочитав.

14 Подвійний шлюз, який з’єднує східні водні шляхи із Західним Лондоном.