Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Що ти до неї небайдужий.

Ці слова вразили мене, але перш ніж я зміг відповісти, Еліф продовжила з холодним презирством:

— Ти закоханий в неї, чуваче. Я так їй і сказала. «Він кохає тебе», — сказала я. «Кохає»! Гіркая, гіркая, гіркая вода, нехай поцілується пара молода. — Еліф зареготала жахливим вереском.

Решту я вже міг уявити: Алісія розшаленіла, обернулася, взяла пензля… і встромила його в око Еліф.

— Вона йобана психічка, — мало не плачучи промовила Еліф, змучена, виснажена. — Вона божевільна.

І, дивлячись на її перев’язану рану, я не міг не погодитися, що вона мала рацію.

33

Зустріч проходила в кабінеті Діомеда, але Стефані Кларк одразу взяла все під свій контроль. Тож ми залишили абстрактний світ психології і подалися до конкретної сфери здоров’я і безпеки; ми були під її юрисдикцією, і Стефані знала це. Судячи з Діомедового мовчання, вочевидь, він також це розумів.

Стефані стояла схрестивши руки, відчувалося її хвилювання. «Вона кайфує від цього, — подумав я, — бути головною і мати останнє слово». Як вона, мабуть, ненавиділа нас усіх за те, що ми не визнавали її влади і об’єдналися проти неї. Тепер вона насолоджувалася своєю помстою.

— Інцидент, що стався вчора вранці, був абсолютно неприйнятним, — сказала вона. — Я попереджала про те, що не можна дозволяти Алісії малювати, але мене не послухали. Індивідуальні привілеї завжди породжують за­здрощі й почуття образи. Я знала, що станеться щось подібне. Відтепер безпека завжди має стояти на першому місці.

— І саме через це Алісію ізолювали? — запитав я. — В інтересах безпеки?

— Вона є загрозою для себе і для інших. Вона напала на Еліф, вона могла і вбити її.

— Алісію спровокували.

Діомед похитав головою і приєднався до розмови. Він стомлено проказав:

— Не думаю, що будь-який рівень провокації виправдовує такі напади.

Стефані кивнула.

— Цілковита правда, — погодилася вона.

— Це був окремий випадок, — зауважив я. — Ізолювати Алісію не просто жорстоко — це якесь варварство. — Я бачив пацієнтів, яких піддавали ізоляції у «Броадмурі» — зачиняли в крихітних кімнатах без вікон, де ледь вистачало місця для ліжка, не кажучи вже про інші меблі. Кількох годин чи днів у ізоляції було достатньо, щоб звести людину з розуму, не кажучи про тих, які від самого початку були нестабільні.

Стефані знизала плечима.

— Як адміністраторка клініки, я маю повноваження вживати будь-яких заходів, які вважаю потрібними. Я порадилася з Крістіаном, і він погодився зі мною.

— Не сумніваюся в цьому.

На іншому боці кімнати Крістіан самовдоволено посміхнувся до мене. Я також відчував, що Діомед спостерігає за мною. Я знав, про що вони думали: я дозволив цьому стати особистим і виявляв свої почуття. Але мені було байдуже.

— Зачинити її — це не відповідь. Ми маємо далі розмовляти з нею. Ми маємо збагнути.

— Я все чудово розумію, — сказав Крістіан поблаж­ливим тоном, ніби розмовляв із відсталою дитиною. — Це ти, Тео.

— Я?

— А хто ще? Ти єдиний, хто порушував усталений лад лікарні.

— У якому сенсі порушував?

— А хіба не так? Ти організував кампанію, щоб знизити їй дозування…

Я засміявся.

— Це навряд чи була кампанія, радше втручання. Алісія була накачана по зав’язку. Просто зомбі.

— Маячня.

Я повернувся до Діомеда.

— Ви ж не намагаєтеся повісити це на мене? Саме це тут відбувається?

Діомед похитав головою, але уникнув погляду.

— Звісно ні. Втім очевидно, що терапія дестабілізувала її. Алісія занадто сильно змінилася, занадто швидко. Підо­зрюю, саме тому стався цей нещасний випадок.

— Я з цим не згоден.

— Мабуть, для тебе це особиста справа, тому ти не можеш дивитися тверезо. — Він підняв руки вгору і зітхнув — переможена людина. — Ми не можемо дозволити собі більше жодних помилок, навіть не таких критичних, — як ти знаєш, на кону майбутнє нашого відділення. Кожною помилкою ми даємо трастовому фонду привід закрити нас.

Я відчув зростаюче роздратування його