Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Охоронець проігнорував моє питання. Він побіг повз мене до відділення. Я помчав за ним. Крики поволі ставали гучнішими. Я сподівався, що з Алісією все гаразд і що вона до цього не причетна, але чомусь у мене було погане передчуття.

Я повернув за ріг. Біля «акваріума» зібралися медсестри, пацієнти та охорона. Діомед розмовляв по телефону і ви­кликав швидку. Його сорочка була заляпана кров’ю, але не його кров’ю. Дві медсестри стояли навколішках на підлозі, допомагаючи жінці, що кричала. То була не Алісія.

То була Еліф.

Еліф корчилася, виючи від болю, тримаючись за закривавлене обличчя. З її ока юшила кров. Щось було встромлене в очне яблуко і стирчало з очної ямки. Це скидалося на кілок. Я одразу зрозумів, що це. Пензель.

Біля стіни стояла Алісія, її тримав Юрій і ще одна медсестра. Але фізична сила була непотрібною. Алісія поводилася цілком спокійно, стояла нерухомо, наче статуя. Її вираз обличчя одразу нагадав мені про картину — «Алкесту». Невиразний. Порожній. Вона подивилася просто на мене.

І тоді вперше мені стало страшно.

32

— Як Еліф? — запитав я. Я чекав у «акваріумі» і спіймав Юрія, щойно він повернувся з відділення екстреної допомоги.

— Стабільна, — відповів він, важко зітхнувши. — Це краще, на що ми можемо сподіватися.

— Я хотів би її побачити.

— Еліф? Чи Алісію?

— Спочатку Еліф.

Юрій кивнув.

— Лікарі сказали, що сьогодні вона має відпочити, а за­втра вранці я відведу тебе до неї.

— Що сталося? Ти там був? Припускаю, що Алісію спровокували.

Юрій знову зітхнув і знизав плечима.

— Не знаю. Еліф тинялася навколо студії Алісії. Мабуть, вони якось зіткнулися. Гадки не маю, через що вони сва­рилися.

— У тебе є ключ? Давай сходимо до студії і пошукаємо, може, знайдемо якісь підказки.

Ми вийшли з «акваріума» і попрямували до студії Алісії. Юрій відчинив двері. Увімкнув світло.

І там, на мольберті, ми побачили відповідь, яку шукали.

Картину Алісії — «Ґроу» у полум’ї — було зіпсовано. На ній грубо розмазали червоне слово «ШЛЬОНДРА».

— Що ж, це усе пояснює, — кивнув я.

— Думаєш, це зробила Еліф?

— А хто ще?

Я провідав Еліф у відділенні екстреної допомоги. Вона лежа­ла на ліжку, а до неї була під’єднана крапельниця. Навколо голови — пов’язки, що прикривали одне око. Засмучена, розгнівана Еліф страждала від болю.

— Іди на хуй, — промовила вона, побачивши мене.

Я підсунув стілець до ліжка і сів. Намагався говорити м’яко й чемно.

— Вибач, Еліф. Мені насправді прикро. Те, що сталося, — жахливо. Справжня трагедія.

— Це правда, чорт забирай. А тепер від’їбись і дай мені спокій.

— Розкажи мені, що сталося.

— Та сука проштрикнула моє кляте око. Ось що сталося.

— Чому вона це зробила? Ви посварилися?

— Ти намагаєшся звинуватити мене? Я нічого не робила!

— Я не прагну тебе звинуватити. Я просто хочу зрозуміти, чому вона це зробила.

— Бо вона здуріла, ось чому.

— Це не через картину? Я бачив, що ти зробила. Ти зіпсу­вала її, так?

Еліф звузила погляд свого єдиного ока, а потім заплю­щила його.

— Це був поганий вчинок, Еліф. Він не виправдовує її реакції, але все-таки…

— Причина не в цьому. — Еліф розплющила око і глузливо подивилася на мене.

Я завагався.

— Ні? Тоді чому вона напала на тебе?

Губи Еліф утворили щось схоже на посмішку. Вона не відповідала. Ми деякий час так просиділи, і я вже збирався здатися, коли вона промовила:

— Я сказала їй правду.

— Яку правду?