Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Епілог

Наше перше літо. Для двох. Виключно для двох. Нас виправдали повністю, спершу Поузі, потім мене. Деймон повернувся на своє місце глави “Тріо компані”. Колін Вейн поїхав підкоряти Азію з концертним туром. Еван Флінн повернувся в Україну до своєї коханої Ліліт.  Деймон і про Айзека не забув. Як тільки повернувся до справ одразу взяв друга на роботу. 

Зараз ми на пляжі  островів Теркс і Кайкос. Пляж повністю належить нам. Виявляється  у його батька тут маленький, затишний дім прямо на березі. 

Лежу на піску зігріваючи спину під гарячим сонцем. З білосніжного будинку, частину якого приховують пальми, виходить Деймон. В одній руці несе два коктейлі власноруч приготовані, в іншій мій телефон.

— Лейла дзвонить. У неї гарні новини.

Фактично не чую, що він каже. Милуюся підтягнутим, спортивним тілом Поузі. Кубики преса блищать під сонцем. Шорти висять низько, демонструючи звабливі лінії у вигляді букви V, що тягнуться під тканину. 

— Ліліт? — сміється, сідає поруч. Вкладає у руки телефон. 

— Лейла, — перемикаюся на неї. 

Сестра лежить з Сімбою у своїй кімнаті. Дім подарований Деймоном все більше стає прихистком для моєї сім'ї. Спершу мама соромилася, навіть після переїзду, але тепер вони спокійно змінюють усе під власні вподобання. 

— У мене чудові новини. — усміхається радісно.

— Які ж? 

— Ремісія, Ліліт. Ми майже перемогли рак.

Коктейль ледь не випадає у пісок, Деймон вчасно його підхоплює. 

— Чесно? 

— Так, — вона витирає сльози.

Дивлюся на Деймона. Потім на Лейлу. Глибоко вдихаю. Біль, що супроводжував мене більшу частину життя, вперше відпускає. Зі страхами, чіпляючись за серце, проте…відпускає. Відчуття схоже на те, коли напружений м'яз нарешті розслабляється. Незвично, приємно, дивно.  Сльози повільно котяться щоками. 

— Лейла, — м'яко кажу. — Боже, Лейла, це ж чудово!

— Звісно чудово! — сміється вона. — Я буду жити.

Кусаю губи, щоб не ревіти на весь пляж.

— Ти будеш жити.

— Передай Деймону, що я чекатиму на вас. Будемо пекти печиво.

— Обов'язково!

Дивлюся на Поузі, він киває. Останнім часом ми проводили багато часу з моєю мамою та сестрою. Вони намагалися його навчити готувати щось більше за канапки, хоч я не маю нічого проти. Врешті, його канапки не раз рятували мене від голоду. 

— Все, не заважатиму вам.

Не встигаю сказати їй, що вона не заважає, Лейла кладе слухавку. Теж відкладаю телефон. Ми з Поузі навпроти одне одного. Темно-сині очі з моїми зустрічаються. Дивляться тепло та ніжно. Він милується мною. А я ним. Полуденне сонце ковзає променями по його чорному волоссі. На шоколад перетворює, молочний, найсмачніший. Засмагла шкіра вабить до себе, просить торкнутися, притулитися. Колись я мріяла про це, а тепер мрія стала реальністю. Тінь і її власник. Завжди разом. Нерозлучні. Цілісні. Тінь завжди любить того кому належить… 

Я не змінила Деймона. Я ніколи й не планувала. Навіщо, якщо він неймовірний? Світ не дуже розуміє цього чарівного хлопця, який пройшов вже так багато поганих доріг, але розумію я. Він не бачить його шрамів на душі, але про них відомо мені. Я не знищу їх, проте можу вкрити любов'ю, заживити, щоб вони не так боліли. 

— Пам'ятаєш як ти сказала, що колись я пошкодую про усе? — раптом запитує. 

Повільно киваю. Згодом він дивувався, що думає лише про те як торкнутися мене губами усюди. — Я ніколи не хотів завдавати тобі біль по-справжньому. 

— Я знаю. — м'яко усміхаюся. — Хоча, — мружуся хитро, — троянди Олівера шкода досі. 

Деймон сміється. 

— Ти не любиш квіти.

— Дивлячись, хто їх дарує, Поузі. 

Хлопець відкладає свій коктейль. Тягне мене до себе схопивши за руки. Ми падаємо на пісок, я зверху, він знизу. Подих перехоплює. Впираюся у могутні плечі, сідаю, ковзаю очима по кривому шраму на лівому боці. Це я так зашила його рану, коли він захистив своє. Судомно видихаю. Торкаюся пальчиками грубої шкіри. Веду по ній, нижче, до пояса шортів. Деймон напружується, ледь чутний стогін зривається з чоловічих губ. Мені так подобається мати таку владу над ним. Подобається, що він мій. Подобається, що він заради мене спопелить світ, а я заради нього. 

— Я кохаю тебе. — шепочу. — Кохаю тебе усього. Такого, яким ти є. Мого. Пошрамованого. Ніжного. Дивного. Дикого. Кохаю усю твою ненависть. Кохаю увесь твій біль. Ти для мене справжній всесвіт. Твої очі для мене все. Твій запах — все. Ти це все, що мені потрібно, що б не сталося. 

Він сідає. За талію притягує ближче. Жар чоловічого тіла пронизує наскрізь. Спопеляє. Випалює рани минулого. Випалює до нових, оголених нервів. А зверху цілющий поцілунок. Дотик. Подих на моїй шкірі. Очі в очі. Шкіра до шкіри. Душа до душі. Ми вільні. Справжні. Цілісні завдяки одне одному. Ми тут, на краю світу, який омиває океан. 

Не існує більше нікого й нічого. Не існує заборон, перепон, ненависті. Тільки ми. 

Руки Деймона на моїй спині. Пальці ковзають до застібки купального ліфа, звільняють від нього. Обіймаю за шию. Притуляюся чолом до його чола. Заплющую очі. Вдихаю шоколад. Як, посеред океану, він пахне так солодко? 

— Я куплю тобі усі троянди світу, — раптом обіцяє. — І світ подарую. 

— Знаю. — шепочу.

Гарячі дотики по спині. До трусиків. І далі, до стегон, від чого втрачаю зв'язок з реальністю. Ми чіпляємося одне за одного відчайдушно, боячись знову втратити, хвилюючись чи вистачить нам часу на нас обох. Поцілунки грубі, палкі. Дотики до синців, де біль і любов одним цілим існує. Деймон перевертає мене на спину. Спирається на лікті, в очі дивиться. Тим, нічним небом, проти якого я не здатна встояти. Ніколи не могла. Ніколи й не зможу. А далі вибухають зірки, світ зникає, космічний простір впускає нас у свої обійми. 

 

Кінець.

Стефанія Лін, 2024 рік. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍