Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Через декілька секунд воно почало відростати, а ще через кілька хвилин повернулось до попередньої довжини. Морріґан, як і всі глядачі, була вражена. На відміну від Старійшин. Як і передбачав Юпітер по дорозі з Прийому Дивообраних, дівчинка не потрапила в дев’ятку найкращих. Вона скинула обидві купи волосся — і ту, що була на підлозі, і ту, що була в неї на голові — у свій візок і пригнічено покинула Тролезей.

Балерина. Без місця в рейтинговій дошці. Хлопчик, що міг дихати під водою. Без місця.

Тоді настала черга Морріґан. Працівник Товариства відчинив ворота перед нею.

Вона могла піти прямо зараз. Ця думка не йшла з її голови — вона може просто розвернутись і піти геть. Це її останній шанс уникнути приниження (після якого мала настати депортація з Невермура, а тоді — певна смерть), і вона могла зробити це — могла позбавити себе того, що мало стати найгіршим моментом у її житті, — якби вона просто розвернулась і пішла геть.

«Зроби це зараз, — подумала вона. — Просто йди».

— Готова?

Шепіт у її вухо. Поплескування по плечу. Вона підвела очі.

Кумедна руда голова. Пара блискучих блакитних очей. Підморгування.

— Так, я готова. — Вона повагалася, а тоді запитала — це була остання відчайдушна спроба отримати відповідь раніше, ніж весь Тролезей: — Що це, Юпітере? Який у мене дар?

— О, ти про це… — Він дурнувато глипнув на неї, ніби це було найменш важливе питання на світі. — У тебе його немає.

Тоді він безстрашно ступив на арену, чекаючи, що вона зробить те саме.

— Капітан Юпітер Норт представляє Морріґан Кроу з Невермура.

Розділ двадцять третій. Шахрайство

Настрій у Тролезеї змінився, коли Юпітер вийшов на арену. Гамір розмов перетворився на приглушений шепіт. Люди справді випростались. Один із найвидатніших синів Товариства Дивообраних нарешті обрав кандидатку. Вони помирали від цікавості, який вона має дар, ця дівчинка, що зробила великого Юпітера Норта своїм наставником.

Морріґан також вмирала, але не від цікавості.

Вона помирала від бажання втекти, бажання сховатися, бажання, щоб підлога арени вибухнула, наче вулкан, і щоб розтоплена лава поглинула все те місце. Її серце виривалося з грудей, наче хотіло на щось накинутися.

Не на щось. На когось.

Як Юпітер міг так учинити з нею? Весь рік Морріґан вірила йому, впевнена, що, яким би не був її таємничий дар, її наставник знає про нього. Він казав їй не хвилюватися, казав, що все тримає у своїх руках… а тепер узяв і кинув її під автобус.

У неї немає дару. Весь цей час вона була права. Її очі залило слізьми злості, і вони погрожували вихлюпнутися назовні. Як він міг?

— Чи можу я підійти? — запитав у Старійшин Юпітер. Після того як на її очах відбулася майже сотня виступів, Морріґан розуміла, що це дивне прохання. Але Старійшина Квінн жестом підкликала його до себе.

Морріґан самотньо стояла посеред мовчазної арени, поки Юпітер тихо розмовляв зі Старійшинами. Вона дивилася на зацікавлені обличчя на трибунах, уявляючи, як вони будуть сміятися, коли дізнаються, що це все жарт і Морріґан Кроу з Невермура не має ніякого таланту. Або, можливо, вони не будуть сміятися. Можливо, будуть сердиті на Юпітера за те, що він згаяв їхній час дарма.

«Не настільки сердиті, як я», — подумала Морріґан.

А тоді Юпітер зробив щось дуже дивне.

Він по черзі взяв за плечі Старійшину Квінн, Старійшину Вонґа і Старійшину Саґа і притулився своїм чолом до їхніх. Після цього дивного обміну вони отямилися, часто кліпаючи і прикриваючи очі руками, а тоді витріщилися на Морріґан у мовчазному зачудуванні.

І після цього її ім’я потрапило прямісінько на перше місце. Тролезей вибухнув. Люди скочили на ноги і почали кричати на Старійшин, вимагаючи пояснень цього божевілля, вимагаючи можливості побачити дар Морріґан Кроу, цієї жалюгідної порушниці правил.

Морріґан і сама була настільки приголомшена, що забула, як вона злилась на Юпітера. Вона заціпеніло стояла під зливою нестримної люті.

Стадіоном прокотилися звинувачення в шахрайстві та фаворитстві. Морріґан бачила, як Без Чарльтон біг трибунами вниз, перестрибуючи через три сходинки й нерозбірливо щось вигукуючи. Куди б не глянула дівчинка, скрізь її зустрічали люті погляди. Вона шукала очима Готорна, щоб побачити, чи сердиться він також. Чи міг її друг подумати, що вона шахрайка?

Юпітер підійшов до неї і взяв її за руку, заштовхуючи її в двері в задній частині арени.

— Іди, Моґ. Залиш нам цей сварливий натовп.

Зелена кімната за лаштунками була благословенно порожньою. У ній був один диван, таця з сендвічами сумного вигляду і глечик з блідим лимонним соком. Тут і там на стінах висіли постери з минулих боїв тролів і турнірів з їзди на драконах. На фоні ненав’язливо грала сопілка.

Єдина людина в кімнаті, молодий чоловік у формі Тролезею, що хоча б наполовину виглядав тролем (його пальці тяглися по підлозі), запропонував їм тацю з сендвічами, щойно вони ввійшли.

— Сенніч? — хрюкнув він.

— Ні, дякую, — сказав Юпітер. Морріґан похитала головою. Напівтролю стало нудно, і він пішов.

Морріґан глибоко вдихнула, стиснула руки в кулаки і почала добирати слова, щоб висловити свою злість, коли Юпітер заговорив.

— Я знаю, знаю. Пробач мені. Будь ласка, пробач мені, Моґ. Я знаю, як це дивно. — Його очі були сповнені каяття, він говорив заспокійливим голосом і прикривався руками: не бий, не стріляй. — Послухай. Це стане ще більш дивним, і немає часу пояснювати. Але я клянусь тобі — клянусь, — коли це все закінчиться, я відповім на кожне твоє запитання в усіх болісних деталях. Але ти повинна бути терплячою і довіритись мені ще зовсім ненадовго, незважаючи на думку, що я цього, може, й не заслуговую. Добре?

Морріґан хотіла накричати на нього, сказати, що ні, ні, це зовсім не добре, це протилежне від добре — але вона не стала. Замість цього вона зачепила його мізинець своїм, дивлячись йому прямо в очі.

— Кожне запитання. Болісна деталь. Обіцяєте на мізинчиках?

— Обіцяю.

Через декілька секунд двері розчинились, і Старійшини влетіли до кімнати з суворими й незворушними обличчями, а їхні плащі роздувалися в них за спинами. У кожного на комірці був пришпилений значок із літерою Д.

— Як давно ти знаєш? — запитала Старійшина Квінн. — Очевидно, ти знав це ще до Вечоріння, але скільки до цього? Дні, тижні? Місяці? Роки?

Юпітер підняв руки.

— Старійшино Квінн, я розумію, що ви здивовані, але…

— Здивована! Здивована?! — Здавалося, крихітна жінка виросла на десяток сантиметрів, коли втупилась у Юпітера, тицяючи пальцем йому в обличчя. Морріґан хотілось її підбадьорити. «Скажіть йому, стара леді». — Юпітере Амантіусе Норт, я навчала твого наставника. Я навчала наставника твого наставника! Я знаю тебе з одинадцяти років, незліченну кількість разів рятувала тебе від вигнання — навіть давала тобі рекомендації до Ліги дослідників, і так ти мені віддячуєш?

— Пробачте мені, але яка