Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Лагода від такої промови й зовсім розридалася, кинулася знову в його обійми й плакала, дуже довго плакала.

А коли вже й сліз не залишилося, Владислав допоміг їй підійнятися.

– Ну, веди до нашого нового житла. Мабуть, не князівські хороми, але ж з милою, як то кажуть… – пожартував і здалося йому, що Лагода усміхнулася. Але важко було розрізняти тепер її емоції.

– Ти не звикнеш до мене такої, –  намагалася ще відмовити його.

– Звикну, я вже звик. І в мене до тебе декілька пропозицій. По-перше, Лукаш розповів, що ти живеш зараз бозна-де в якійсь печері. Це не має так бути. Ми переселимося у хатину. Староста обіцяв мені віддалену й покинуту хату. – Лагода хотіла заперечити, однак Владислав притулив пальця до її губ, ще раз показуючи, що вона не відразлива для нього. – Навіть не відмовляйся. Так буде зручніше. І ще одна моя вимога. Лукаш говорив, що ти шукаєш якусь квітку. Відтепер шукатимемо її разом. Я не хочу, щоб ти блукала одна лісами.

– Я – відьма, що зі мною трапиться, – стенула плечами Лагода.

– Усе одно вдвох веселіше й безпечніше. Ходімо! – Узяв її за руку. – Заберемо твої речі з печери й будемо облаштовуватися на новому місці.

Проте в душі Лагоди, разом із тихою радістю, що він тут, поряд, з’явилося також і відчуття тривоги. Їй здалося на мить, що ще не всі біди та страждання випали на її долю, а головне випробування чекає на неї попереду.