Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Маєток стояв у Волинському полку, на межі Луцького та Рівненського паланків. Характерники прибули із сутінками, припнули коней неподалік гостинця й далі рушили пішки, аж доки попереду не виросли стіни маєтку.

— Зачекаємо, — наказав Іван та розстелив опанчу на землі. — Я перепочину, а ти передивись плани.

Осавула заснув. Северин неквапом розкурив носогрійку, сховав її у долонях, аби вогник не виказав, та глянув у вечірнє небо. Креслення маєтку він знав напам'ять.

Він любив дивитися на перші зірки. Скидалося на пробудження далеких істот, які щоночі розплющували сяйливі очі, аби спостерігати за світом людей та їхніми долями. Певно, кожен небожитель мав улюблену людину, за яку вболівав з її дитинства.

— Вибачай, — сказав Северин невідомому спостерігачеві.

Мабуть, він давно розчарував свого вболівальника, і теперішня ніч не стане винятком.

З-за стін маєтку долинули відгуки переклички охоронців, спалахнули ліхтарі. Северин глибоко вдихнув суміш тютюново-конопляного диму. Дитячі мрії мають неприємність здійснюватися, коли вже непотрібні. Багато років тому юний Чорнововк хотів потрапити до куреня призначенців, де служив його батько, але відтоді Северин виріс, Орден занепав, а Ігор перетворився на велетенського дуба. Забута мрія щастя не принесла, навіть здійснилася якось буденно: Захар привітав, Катря обійняла, Ярема і Пилип ляснули по спині, Гнат вирячив очі.

З карканням пролетіла ворона. Може, Ліна? Навряд. Не після їхньої останньої розмови.

...Він розпрощався з Катрею та чекав Івана неподалік Буди — осавулу останньої миті відволікли термінові справи, тому чекати довелося аж до вечора. Ліна прилетіла з сутінками. У повітрі свиснуло, Северин устиг вихопити ножа й обернутися, як йому в обличчя жбурнули клаптями паперу.

— Що означає «між нами все скінчено»? — просичала Ліна.

Отримала листа.

— Як ти сюди дісталася?

— Відповідай, що за... — вона урвалася, побачивши обручку на його пальці.

Тіні загусли навколо відьминих скронь, закрутилися величезними загостреними рогами; очі запалали розпеченим бурштином, темним і світлим; плащ затріпотів демонічними крилами. Наче могутній розгніваний дух, Ліна проревла:

— Ниций боягузе! Ще й устиг одружитися!

Від її голосу здійнявся вітер.

— Я знаю, що повівся негідно, — почав було характерник, але вона перебила його страхітливим криком, в якому змішалися біль та лють.

Трава під ногами зайнялася багряним вогнем, у повітрі запахло зливою. Северин відчув, як ворушиться волосся на його голові, Шаркань перелякано заіржав.

— Чому? Чому?! — кричала відьма.

Від неї розходилися незримі хвилі божевільної сили, від котрої підкошувалися ноги, а язик прилипав до піднебіння. Северин подумки обізвав себе останніми словами, зібрався з думками та заговорив. Що довше відьма слухала, то більше сили полишали її: чаклунська пожежа зникла, не зачепивши землі довкола, плащ огорнув тіло ганчір'ям, тіні розвіялися, а погляд згас.

— І ти мовчав. Мовчав так довго, — прошепотіла Ліна. — Нічого не сказав. Не пояснив. Хоча я бачила, я питала, я...

Вона глянула на нього, як дивляться на огидну комаху.

— Ти жалюгідний, Северине, — Ліна похитала головою. — Я відкинула минуле. Чекала. Кохала. А все заради того, аби стати тобі тимчасовою забавкою.

— Це не так.

— Я дурепа. Гадала, ніби в нас щось справжнє, — перші зорі, очі небесних спостерігачів, виблискували у її сльозах. — А ти покинув мене відпискою... Навіть не потурбувався сказати особисто.

— Ліно, вислухай, будь ласка.

— Характерниці безплідні! — скрикнула відьма, тупнувши ногою.

— Неправда. Інколи дівчата після перетворення ставали... Але то виняток.

— Отже, ти покинув мене через вагітність жінки, з якою розходився тричі, — озвалася Ліна. — А якби я теж завагітніла, характернику?

Северин не знайшов відповіді.

— Якщо я захочу, ти зробиш це просто зараз.

Її одяг ковзнув до землі. Вона стояла перед ним, наче втілена богиня, прекрасна й недосяжна, ніздрі затопив жаданий аромат, і все його тіло спрагло потягнулося до неї, він не міг себе стримувати та й не бажав цього робити, авжеж, він не встоїть, але байдуже, коли перед ним стоїть ідеальна...

Ліна клацнула пальцями. Мара розвіялася, Северин ковтнув повітря і ледь не втратив рівновагу. Від напруження у паху боліло.

— Як би ти тоді вибирав, сіроманцю?

Чорнововк переводив подих.

— Ти скористався мною... І прибіжиш знову, коли вона тебе покине. Між вами ніколи не буде ладу, — Ліна наставила палець йому у груди. — Такий самий, як батько... Проклинаю той день, коли покохала тебе!

— Ліно. Тепер вислухай мене.

Вона змахнула долонями, і одяг знову оповив її стан.

— Вибач за той лист. Я мав сказати особисто, але вчинив ницо, — заговорив Северин. — Присягаюся могилами батьків, ти ніколи не була мені тимчасовою забавкою. Я справді хотів почати новий розділ, почати його тільки з тобою. Але не буде жодного нового розділу. І то не через вагітність Катрі, а через мене, Ліно. Мені немає місця поруч тебе! Все провалюється у ту чорну діру. Я думав, що мені вдасться закрити її, але ні.

Він перевів подих.

— Я вбиватиму, доки не вб'ють мене. Ти не уявляєш, скільки крові я пролив, не знаєш, яке насправді чудовисько було з тобою. Я б ніколи не зміг зізнатися тобі. Повір! Я пив би тебе, допоки зрештою не висушив би до останньої краплі... Хай краще ти зненавидиш мене, ніж занапастиш себе.

— Я сама вирішуватиму, що робити із власним життям, — відказала Ліна.

— А я позбавив себе цього права.

— Який же ти бовдур, Северине.

Сльози розмивали вугільні знаки на її щоках.

— Якби ти просто розповів. Ми б усе могли вирішити це все разом! — крикнула відьма. — Чи ти гадав, що я не знала про кров на твоїх руках? Не чула, як ти стогнеш уві сні? Не бачила, які химери тебе переслідують? Чорна діра, про яку та згадував... Я все це давно зрозуміла, характернику, зрозуміла та давно приготувалася до розмови. Тобі варто було лише раз відкритися мені!

— Варто було, — погодився Северин хрипко та стиснув пальці. — Пробач, якщо зможеш.

— Коли я летіла сюди, то хотіла проклясти тебе. А тепер дивлюся і думаю: навіщо? Ви з дружиною і так прокляті! — Ліна розсміялася, змахуючи сльози. — Годі з мене. Ці розмові порожні, як і твої виправдання! Я не приймаю вибачень. Інші сіроманці кличуть тебе Щезником? От і щезни з мого життя. Назавжди.

Свиснуло повітря. Плащ затріпотів крилами мороку, і Ліна розчинилася у нічному небі.

Характерник