Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

подих, але Сильвія Ракоці належала до тих жінок, у чиїй присутності подих перехоплює. Вишнева сукня з відкритими плечима, туго затягнутий корсет; чорне волосся, алебастрова шкіра, червоні губи, а ще мигдалевидні очі, довгі вії, лебедина шия. Кожна риса — як срібна куля. Вона користувалася якимсь чарівним засобом чи сама була відьмою, бо від неї розходилася дивовижна сила, що висушувала горло та перекривала словниковий запас.

— Запросите мене до танцю, пане Яровий? — спитала Сильвія. — Люблю знайомитися з новими людьми у танку.

Ярема не помітив, як урочиста частина вечора скінчилася: заграв оркестр, частина гостей рушила до вечері, а частина танцювала. Серед танцівників він угледів Зіновія, який завзято нашіптував щось на вухо стрункій білявці.

— Ні, — відмовив Ярема. — Поряд із вами я почуваюся напрочуд незграбно. Було б злочином відтоптати ваші ноги.

От навіщо він бовкнув про ноги? Погляд тепер так і сповзав на них.

— Зворушена вашою турботою, — посміхнулася Сильвія. — У такому разі чи не бажаєте ковтнути свіжого повітря? З балкона відкривається чудовий краєвид на місто. Клуж-Напоки вночі прекрасне!

Не чекаючи відповіді, вона підхопила його під руку, іншою взяла келих. Сіроманець мовчки підкорився. Дотик до її тіла збуджував, але прохолодне вечірнє повітря допомогло так-сяк освіжити голову. Він із задоволенням вдихнув на повні груди.

На балконі вони виявилися самі.

— Обожнюю нічне місто, — мовила Сильвія, пригубивши вина.

Одна крапля ковзнула повз, потекла підборіддям. Жінка помахом мізинця змахнула краплину, провела нею по губах. Характерник уже не сумнівався, навіщо Ракоці підсунув йому свою племінницю.

Він відірвав погляд від гострих ключиць, смикнув себе за бороду та промовив, допоки мав сили:

— Я розумію ваше завдання, пані.

— Дядечко полюбляє перекладати на мене розмови із гостями, — зітхнула пані Ракоці. На диво, вона не мерзла на нічному вітрі у відкритій сукні. — Учиняє таку капость постійно, відколи мені виповнилося п'ятнадцять років і я стала завсідницею подібних раутів. Проте, на відміну від багатьох інших гостей, ви мені цікаві.

— Я мав на увазі інше завдання.

— Інше завдання? — вона здійняла тонкі брови. — Не розумію.

Зіновій точно б не схвалив цього маневру.

— Пані, я підозрюю, що ви знаєте, яка у нас місія, тому прагнете здобути мою прихильність... Але не варто цього робити.

Її темні очі зблиснули. Сильвія примружилася і хитнула головою.

— Образливо чути подібні інсинуації, пане Яровий.

Диявол! Невже він помилився?

— Щиро перепрошую, я...

— Уявімо на мить, ніби так воно й було, — урвала його Сильвія. — Продовжуйте.

— Гаразд, — Ярема зібрався з думками. Коли вже вляпався, то треба обережно добирати слова. — Хотів сказати, що не варто намагатися вплинути на мої судження. Я доповім про все побачене, яким воно постане перед моїми очима. Не менше і не більше. Ваша краса неймовірна... Але навіть вона не змусить мене зневажити обов'язок. Ось що я мав на увазі.

— Ваша думка зрозуміла. Не турбуйтеся, я не схилятиму вас зневажити обов'язком, — посміхнулася Сильвія лукаво. — Можемо просто приємно провести час... Як дорослі люди.

— Змушений відмовитися, — він не міг пригадати іншого випадку, коли було так важко вимовляти ці слова.

— Не розумію, чому ви сахаєтеся мого товариства, — вона насупилася. Певно ж, не звикла до відмов.

Чому Галина не мала й частки її незбагненного шарму?

— Маю наречену і не збираюся їй зраджувати, — Яровий намацав у кишені кулон-подарунок.

— Але ж ви не кохаєте її, — сказала Сильвія з посмішкою.

— Звідкіля такі висновки, ясна пані?

— Те, як ви згадали про неї. Те, яким було ваше обличчя, — Сильвія ковтнула вина. — Кількох слів і жестів вистачить, аби все стало зрозуміло. Хіба ні, пане Яровий?

Якби вони зустрілися раніше, характерник не сумнівався б ані хвилини.

— Що ви ще зрозуміли з моїх слів і жестів, пані Ракоці? — Ярема свідомо ступив на тонку кригу.

Бодай таку мандрівку він ще міг собі дозволити.

— Я подобаюся вам, пане Яровий, — відповіла вона не замислюючись. — Вам важко встояти переді мною.

Він розраховував на цю відповідь.

— Така щирість викликає підозру, що я справді цікавий вам не лише завдяки дипломатичній місії, — з посмішкою відповів шляхтич. — Але повторюю: почуття на мої судження не вплинуть жодним чином.

— Чого й варто було чекати від лицаря Сірого Ордену.

Диявол! Як вона дізналася про це?

— Ви працюєте на розвідку Князівства, — відповідь прийшла миттєво.

— А ви гадали, що вам підсунуть якусь простеньку дурепу? — розсміялася Сильвія.

Її сміх затьмарював думки.

— Небога пана Ракоці виявилася розвідницею, — Ярема і собі випив вина. — Неймовірно.

— Сказав брат претендента на гетьманську булаву, — відбила пані Ракоці.

Вона наблизилася до перил балкону та відставила келих.

— Пане Яровий, для вас це лише чергове завдання. Але від нього залежить доля моєї країни, — тонкою рукою Сильвія вказала на нічні вогні. — Ви тут уперше, а я виросла у цьому місті. Не хочу спостерігати, як османські загарбники його нищать, палять, ґвалтують і вбивають. Не хочу бачити з цього балкону сплюндровані вулиці та чужі прапори над ними. Не хочу, аби цей замок перетворився на цитадель, якою його звели, не хочу, щоб ці стіни розбивали гарматні ядра. Хочу, аби він лишався місцем для безглуздих вечірок, де збирається місцевий ярмарок марнославства... Розумієте?

Вона поглянула йому у вічі. Ярема першим відвів погляд.

— Так, розумію, — характерник хотів було провести рукою по чересу, але вчасно згадав, що той лишився у багажі.

— Я готова до значно більшого, ніж просте зваблення приємного чоловіка, аби врятувати мою батьківщину, — вона говорила тихо і серйозно. — Готова пожертвувати власним життям... Як і чимало інших моїх співвітчизників.

— У такому разі я побачу це на власні очі, тож у вас немає підстав турбуватися.

— Вип'ємо ж за взаєморозуміння, пане Яровий. До дна.

Полишивши порожній келих на перилах, Сильвія пішла геть. На порозі зупинилася.

— Якщо раптом зміните думку, то знайдете мою кімнату на третьому поверсі за іменною табличкою біля дверей. Добраніч.

Вона зникла у бенкетній залі. Кілька хвилин шляхтич боровся із могутнім бажанням начхати на всі обіцянки, правила, завдання, сумніви та роздуми і негайно рушити за нею. Вона цього хотіла. Він цього хотів.

Але Ярема лишився стояти на самоті.