Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Бенкет відбудеться за стандартним протоколом... Світські теревені. Великого Князя не буде, але вас особисто привітає Влад Ракоці, перша особа Трансильванії. З ним варто заприятелювати; на решту присутніх — байдуже. Міль, що злітається на сяйво святкових свічок, — пан посол замислено пожував губи. — Після прийому очікуйте багатоденних мандрів містами, замками і полігонами, де вам усіляко демонструватимуть армійські сили та потужний оборонний потенціял країни. Висновки з побаченого робіть самі. Я не тямлю у військовій справі, але й сліпому ясно, що тут готуються до війни.

— Війни на чиєму боці? — спитав Ярема.

— Правильно мислите, юначе, — пан посол засміявся, але сміх обернувся кашлем. — Трясця! Душогуб мав рацію, мені варто повернутися до ліжка... Якщо вас цікавить думка недужого стариганя, який останні роки просидів у Бухаресті та ретельно нишпорив довкола, то ось вона: я готовий закластися на майбутню пенсію, що османи прийдуть сюди з війною.

Замок Клуж-Напоки, одна з фортець легендарного Семиграддя, мав над брамою величезний герб міста із вишкіреною вовчою мордою. Ярема поправив костюм — без череса він почувався незвично — проте вирішив, що цей герб є добрим знаком.

— Знаєш, що зараз буде, пане Яровий? — спитав Зіновій.

Не минуло й доби, як вони перейшли на дружнє «ти».

— Бенкет на честь нашого прибуття?

— Саме так! Поважних гостей, себто нас із тобою, візьмуться улещувати, — Зіновій ласо посміхнувся. — За це я люблю свою роботу.

Ярема здивовано кліпнув очима.

— У північних краях господарі не пропонували тобі солодке жіноче товариство, аби не сумував наодинці?

— А, ти про це... траплялося, — Ярема глянув на безіменний палець дипломата. — Але ж ти одружений.

— Ех, пане Яровий, помітно, що ти ще молодий та погано обізнаний із жіночою натурою! Гадаєш, дружина чекатиме, доки ти десь тижнями вештаєшся? — Зіновій знов усміхнувся. — Здорова молодиця прагне тілесного кохання, така вже людська природа. Я от, наприклад, тільки з країни поїду, як мені роги наставляють. Найсмішніше, що вона вважає, ніби то великий секрет, про який нікому невідомо!

Чарнецький реготнув.

— Ого... співчуваю, — Ярема був дещо спантеличений, адже це вперше спостерігав чоловіка, який не божеволів від люті по згадці про подружню зраду. Ба навіть — про постійні зради.

— Не варто! Найбільше мене непокоїть, що немає дітей після п'ятого року подружнього життя, планую звертатися до лікарів, — Чарнецький поправив і без того бездоганний комірець сорочки. — Поміж нами мовчазний договір: коли я вдома, все пристойно. Коли ж поїду... Тоді ми з нею самі по собі. Навіщо одне одного мучити? Ти шляхтич, пане Яровий, маєш розуміти, шлюб — то данина роду, а не почуттям.

— Авжеж, розумію, — Яремі одразу згадалася Галина. Невже вона стане такою самою дружиною? А він таким чоловіком... Навіть думати про це було бридко.

— Найсмішніше, що серед її коханців є характерник, — додав Зіновій мимохідь.

— Овва! А як звуть твою дружину?

— Ірина.

Міський голова зустрів їх із великим почтом, але Ярема пропустив усю вітальну промову, прораховуючи шанси, чи може Ірина Чарнецька виявитися тією самою Орисею.

— На превеликий жаль, Великий Князь унаслідок заклопотаності державними справами не міг осяяти своєю присутністю наш скромний бенкет, — белькотів голова, вклоняючись на ходу. — Втім, безперечно, ви побачите його у прийдешній мандрівці! Прошу, панове, проходьте. Чимало вельможних гостей з усієї Півночі нетерпляче очікують зустрічі з вами, серед них пан Ракоці власною персоною!

У центральній залі Ярема навіть роздивитися до пуття не встиг, лише відмітив чималу кількість державних прапорів, що майоріли у Князівстві ледь не щокроку. Розпочалися традиційні урочистості: знайомства, потиски чоловічих рук, цілунки жіночих пальців, вервечка облич, костюмів, суконь, віял, коштовностей, чергування довгих незвичних імен із не менш довгими й вигадливими титулами, розшаркування та реверанси. Головне — люб'язно посміхатися та вдавати, буцім тобі не байдуже. Загартований Чарнецький тримався на висоті, а як минув час, віртуозно прикрив відхід Яреми до столів, позаяк той знемагав від голоду.

Спраглий характерник саме запивав качину ногу келихом червоного вина, коли поряд сповістили:

— Ненавиджу великосвітські раути.

Яровий скосив очі. Чи їх представили одне одному? Кремезний, смаглявий та довгокосий брюнет, надбрівні дуги й підборіддя надто випинаються... Він не пригадував цього обличчя.

— Перебування у центрі уваги неабияк розбурхує апетит, — підтримав розмову Ярема.

Здоровань розсміявся. На тлі решти гостей він мав скромне чорне вбрання, яке прикрашав нескромно завеликий золотий ланцюг із рубіном. У персні Яреми був схожий камінь, щоправда, вчетверо менший.

— Полюбляєте вино? — чоловік кивнув на майже порожній келих.

— Більше, ніж горілку.

— Серйозна заява! — розсміявся незнайомець і долив йому по самі вінця. — 3 найкращих молдовських виноградників. Радий, що вам припало до смаку. Будьмо!

Келихи дзенькнули, Ярема таки пролив трохи вина.

— Люблю червоне, — незнайомець осушив келих до дна та задоволено крекнув. — Я, до речі, Влад Ракоці.

— Ярема Яровий, — відповів шляхтич, витираючи руку хустинкою.

Він не одразу збагнув, що перед ним стоїть один із найбільш впливових людей Князівства.

— Радий знайомству, — Влад не помітив зніяковіння чи просто вдав, що не помітив, і чоловіки потиснули руки. Ракоці мав важку та холодну долоню. — По очах впізнаю ветерана. Війна осідає мулом навколо зіниць. Острівна?

— Так.

— Гетьманат прислав людину, яка знає справжніх воїнів! Добре. Ви здатні оцінити наші сили, пане Яровий.

— Я лише охоронець пана Чарнецького, — Ярема розривався між бажанням їсти й дипломатичним обов'язком теревенити.

— Авжеж.

Пан Ракоці угледів когось у натовпі і махнув рукою: Ярема помітив, що інші гості не наважуються сюди потикатися, аби не завадити їхній розмові.

— Дозвольте вас познайомити, — Влад уклонився жінці, яка пурхнула до столу. — Моя небога Сильвія.

Від погляду на Сильвію характерник умить забув про голод.

— Радосте моя, це Ярема Яровий, аташе Гетьманату, що намагається вдавати з себе простого охоронця.

— Я знаю, дядечку, — промуркотіла Сильвія.

Ярема крекнув.

— Мушу йти, пане Яровий, — усміхнувся Влад. — Небога зостанеться за мене. Повірте, її чарівна присутність значно приємніша за мою!

— Дякую, пане Ракоці.

— Вітаю у Трансильванії, — Ракоці знову потиснув руку: здається, йому подобалося міцно стискати чужі долоні. — Піду наостанок перекинуся кількома словами із вашим колегою. Гарного вечора!

Ярема хотів було перевести