Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

ударом кулака, отямився, зашепотів кровотечу з порізів, повернувся до кімнати та вдягнувся. Лілея, навіть не прокинувшись, перевернулася на інший бік.

— Годі з мене.

Він покинув «Нічну Мавку» з твердим наміром більше ніколи сюди не повертатися. Якщо доля подарувала змогу почати все з чистого аркуша, то він цим скористається. Так, він йолоп, але навіть йолоп прагне змін.

Залишалася остання справа.

Орися читала дамський роман на лавочці посеред айстр. Зачувши цокіт копит, підвела голову, угледіла постать Гната, впустила книжку на землю. Налетіла на нього оскаженілою мареною.

— Геть з глузду з'їхав? Тебе скільки людей бачило? Отак просто припхатися крізь парадну браму без жодного попередження!

Вона штурханами запхала його до будинку подалі від чужих очей.

— Я ж казала, що напишу тобі! Він кілька місяців був тут і тільки-но поїхав, бовдуре! — просичала Орися. — Ти міг заскочити його вдома! Невже не розумієш?

Гнат мовчав.

— Що, води в рота набрав? Ти ж знаєш, як ми ризикуємо! Ти розумієш?

Сіроманець кивнув. Цього було досить, аби Орися змінила гнів на пристрасть та накинулася на нього з обіймами.

— Скучив за мною, бідолашний... Я теж скучила. Ти прочитав мої думки! Саме хотіла написати, аж ти заявився. Тепер увесь день наш, — вона пригрозила пальчиком. — Але ніколи більш так не чини!

Гнат не відповідав. Дивився на Орисю іншим поглядом.

Чому він тоді спокусився нею? Розшукував після війни рештки себе молодого, вільного, безтурботного, не посіченого шрапнеллю? Чи просто хотів стрибнути в гречку без жодних на те підстав?

Уляна виступила проти волі батьків силоміць видати її заміж; Орися після кількох років таємних побачень із Гнатом сказала, що проти запланованого шлюбу вдіяти нічого не могла... Чому він раніше не замислювався про це?

Гнат подивився на її руки: витончені, прекрасні, з довгими пальцями, якими вона так майстерно грала на фортепіано.. . Чи були колись ці руки перемащені борошном? Чи хоча б раз випікали хліб?

Навіщо він стільки часу зустрічався з нею? Гра? Звичка? Привиди минулого? Вони ж із цією жінкою пасують одне одному, як сраці фіранки! Певно, він просто не задумувався. Плинув за течією...

Бозна, що за людина її чоловік. Його не шкода. Але ж Уляна! Вона варта цілого кагалу таких панянок.

До біса курв. До біса Орисю. Годі з нього.

— Агов, Гнате!

Орися помахала долонею йому перед носом, усміхнулася, поцілувала. Він не відповів на цілунок.

— Та що з тобою сталося? — вона насупилася і втягла носиком повітря. — Від тебе відгонить сивухою!

Орися не має до нього почуттів. Це просто звичка знудженої шляхтянки, якій кортіло мати щось пікантне, аби пошепотітися з подругами. Він — просто її шкідлива звичка.

— Не стій стовпом, скажи хоч щось!

— Годі, — промовив Гнат.

— Що? — не зрозуміла вона.

Вчора здавалося, що розрив із Шевальє стане найскладнішим випробуванням. Проте ця розмова також виявилася непростою.

— Між нами все скінчено.

Її посмішка випарувалася.

— Це жарт такий? — Орися відступила на крок. Не вірила.

— Я роблю так, як давно слід було вчинити.

— Що ти верзеш?

— Бувай, Орисю.

Він рушив до дверей. Якусь мить вона стояла приголомшена, перетравлюючи й усвідомлюючи почуте, а потім вибухнула.

— То пішов до бісової матері, виродку! Щоб очі мої тебе більше ніколи не бачили! Думаєш, можна так просто використати мене та піти собі геть? Я тебе прокляну! Подружці-відьмі твій портрет вишлю, щоб зурочила! Та щоб у тебе прутень всох! — як на колишню вихованку інституту благородних дівиць, Орися знала чимало лайливих слів. — Пес налиганий! Най би ті всі зуби повипадали! Ніколи не наближайся до цього будинку, чуєш, клята кров? Ніколи! Власноруч тобі кілок у серце встромлю!

Покоївки підглядали, як услід характернику полетіла ваза та розбилася об двері. Орися кричала, вперше в житті покинута, люта й ображена, але Гнат уже її не чув. Стукіт копит смоляного коня стих за маєтком.

Орися замовкла, опустилася на підлогу і заплакала.

***

Після пари тижнів традиційних зволікань, що завжди передують офіційним візитам, Ярема нарешті побачився зі своїм майбутнім попутником — дипломатом Зіновієм Чарнецьким. Той виявився статечним чолов'ягою середніх літ, характер мав саркастичний, спину тримав підкреслено рівно. Дипломат сподобався Яремі, адже він звик бачити на цій посаді улесливих крутіїв, які радше дозволять собі палець відрізати, ніж відверто зізнаються, що мають на думці.

— Радий, що моїм аташе буде досвідчений сіроманець, — заявив Чарнецький. — Спрацюємося.

— Безперечно.

Вони сиділи в одній із кав'ярень неподалік Чернівецького університету. Спокій порушував лише галас студентів, які по обіді розходилися з денних лекцій.

— Нині ваше прізвище лунає гучно, пане Яровий. Гетьманські вибори! Мене надзвичайно вразило, що ви виконуєте такі приземлені завдання у той час, як ваш брат має чималі шанси на булаву, — зауважив Чарнецький.

— Він довго прямував до неї, — відповів характерник. — Але я до цього жодного стосунку не маю.

Яків більше не писав. Вони ніколи не були близькими, але жести ввічливості на кшталт періодичного листування завжди вважалися обов'язком, так їх виховали — брати зі шляхетської родини мають поводитися належним чином. Мабуть, відмова Яреми засмутила Якова так, що той викреслив молодшого брата зі списку рідні. А тут ще й «Літопис» ... Ця книженція, певно ж, коштувала Якову кількох голосів, адже в обох радах чудово знали, з якого роду походить ясновельможний пан Яровий. Утім, то не його клопіт, вирішив Ярема, і викинув брата з думок.

Вирушили наступного дня. Характерник залишив черес у багажі, зовні перевтілившись на звичайного охоронника посланця Українського Гетьманату. Перетнувши кордон, екіпаж покотився крученими дорогами Об'єднаного Князівства до великого міста Клуж-Напоки, де їх зустрів надзвичайний та повноважний посол Українського Гетьманату пан Плохій.

— Завтра відбудеться урочистий прийом на честь вашого прибуття, — повідомив пан посол, сивенький дідусь із вставною щелепою. — Я планував приєднатися, прибув із Бухареста задля цього, але кляте здоров'я...

Він зайшовся несамовитим кашлем, аж щелепа ледь не вискочила з рота.

— Кляте здоров'я! Після дороги зле, лікар-душогуб не дозволяє мені виходити з будинку, — продовжив посол. — Тішуся, що прислали двох молодиків, а не старих пердунів на кшталт мене.

— Зичу найскорішого одужання, пане посол. Прикро чути, що вас не буде на прийомі, нам вельми бракуватиме ваших знань. Що потрібно знати для майбутнього вечора?

На відміну від Яреми, Зіновій чудово знав, що